Яке село ми хочемо бачити?

БЕЗ ВЛАСНОЇ ЗЕМЛІ ФЕРМЕРІВ НЕ ВИХОВАТИ

ПОТРІБНО БУДУВАТИ СЕЛО МАЙБУТНЬОГО, А НЕ МИНУЛОГО

     Трагічна доля українського села... Важко знайти у світі хліборобський народ, який зазнав би таких лихоліть і переслідувань, які випали на долю українського селянства. Причому нового болючого удару воно отримало, хоч як це парадоксально виглядає, не під гнітом чергової метрополії, а в умовах державної незалежності.

     Чому так трапилось, що, незважаючи на родючі землі й у цілому сприятливий для розвитку аграрного виробництва клімат, достатню забезпеченість технічними засобами, професійними кадрами, пострадянське сільське господарство України прийшло до тривалого і глибокого занепаду? Чому в жодній із постсоціалістичних європейських країн не було такого великого розриву між стартовим потенціалом і фінішними результатами?

     Вітчизняні вчені вважають основною причиною такого стану аграрного сектору відсутність у державі всебічно відпрацьованої стратегії розвитку сільського господарства, невміле здійснення перетворень на селі, великий розрив між політико-правовою базою реформування соціально-економічних відносин та їхнім виробничо-господарським, економічним і політичним наповненням. У результаті переважними стали посередні ланки економічних, соціальних та політичних відносин, можна сказати, проміжний суспільний устрій, відмінний і від державного соціалізму попередніх десятиліть, і від ринково-капіталістичних порядків. Імітація проведення радикальної земельної реформи лише поглибила кризу сільськогосподарського виробництва.

     Нещодавно Президент України заявив про необхідність продовження цієї реформи, однак поки що важко сказати, в якому напрямі вона буде здійснюватись. Ясно одне: земельна проблема в Україні залишається невирішеною і вкрай нагальною. Під різними загадковими назвами з"являються безликі, неперсоніфіковані латифундії, засновані на земельній оренді, яка не сприяє ні окультурненню сільськогосподарських площ, ні раціональному господарюванню, а лише хижацькому виснаженню ѓрунту та знищенню сіл.

     Мета таких орендарів - взяти все і відразу, а далі хоч трава не рости. До чого це призводить, століттями демонстрували країни Латинської Америки. Сільська місцевість тут давно перетворилася в депресивний район. І заяви, начебто Україна стає потужною аграрною державою, експортноорієнтованою на виробництво сільськогосподарської продукції, позбавлені реального змісту, поки не подолане минуле та й негатив сучасного, оскільки здача земельних паїв в оренду є продовженням комунізації села у видозміненій формі.

     Де вихід? Де концепція розвитку сільського господарства? Де наповнення реформаторських декларацій реальним змістом? Адже сільське господарство - це унікальна основа життєздатності країни, єдина у своєму роді структура вічно затребуваної продукції в системі людського буття. Десятки мільйонів гектарів занедбаних земель могли б стати високоприбутковими. Невже життя і світовий досвід нічого не вчать?

     Стримувальним чинником модернізації села є й те, що матеріалізація ідеї фермерства ще не визріла психологічно у вищих ешелонах української влади. Чи не тому фермер без реальної власності на землю, украй необхідних іпотечних банків і твердих зобов"язальних контрактів з державою й нині забутий та обійдений увагою. Розбудова фермерства не може здійснитися без інституційних змін, без зламу всієї наявної старої ієрархії керівництва сільським господарством.

     Регулятивна діяльність держави має зосереджуватися виключно на дотаційній політиці в рамках вирішення таких питань, як закупівля та експорт зерна, продаж техніки, пального тощо.

     Не слід забувати також, що село розвивається за законами логіки сільськогосподарського виробництва, адекватними часу. Однак з високих і не дуже трибун часто лунає: "Треба відроджувати село". Яке? З сапками, трудоднями, безнадією, безправ"ям і беззаконням червоних поміщиків? Відродити село минулого буде стрибком назад, в утопію. Що це - звичка? Інерція колгоспної системи? Відсутність волі до реформування галузі й села?

     Не подолані наслідки колективізації й у морально-етичному сенсі. Підневільна праця сформувала у певної частини селян споживацькі настрої, покірливу готовність до виконання чужої волі.

     В супереч усьому, українське село вже давно зазнаєзмін, проте замість продуманих і раціональних - застійно-болісних і повільних. На думку багатьох учених, із нинішніх сіл виживуть тільки ті, які будуть центрами переробки сільськогосподарської продукції. Унаслідок появи і зміцнення такого формату організації індустріальної праці на землі зникне проблема, яка сьогодні дамокловим мечем висить над Україною.

     До вирішення питання власності на землю слід підходити комплексно, з урахуванням великої кількості факторів і аспектів, з поглядом у майбутнє

      Продаж державних земель с/г призначення здійснювати з обовязковою попередньою довгостроковою орендою (випробувальний термін);

     Створення прозорого ринку землі, розробка ефективного механізму обігу земель сільськогосподарського призначення, створення електронного загальнодержавного кадастру землі й відповідної земельно-інформаційної бази даних, проведення інвентаризації земельних ресурсів, спрощення механізму виділення земельних ділянок під будівництво можна знайти ще в Указі Президента України "Про основні напрями земельної реформи на 2001-2005 роки". Отже, те, що в нас вже стільки років незмінні цілі, свідчить не стільки про нашу стабільність, скільки про слабенькі успіхи у досягненні цих цілей.
 Здається можливим, що в Україні таки запрацює ринок земель с/г призначення, але така перспектива не є дуже близькою. І Програма, і заяви Президента України створюють враження, що ринок може запрацювати вже завтра. Ну, завтра цього не станеться. Справа в тому, що в державі існує зацікавленість у збереженні мораторію можливо, в тій же мірі, як і у його знятті. Якщо ринок землі запрацює, то ринок не буде прозорим тому що всі проекти законів та чинне законодавство в цій галузі передбачають надзвичайно обмежений доступ до інформації про ринковий обіг земель. Ця інформація нині є і буде доступною лише власникам землі і правоохоронцям. Хіба це прозорість? Щодо ефективності то сумніви ґрунтуються як на специфічній непрозорості ринку, так і на критерії оцінки успіху Програми в частині земельних відносин. Це "функціонування ринку". Так ринок і зараз функціонує але хіба це успіх, що в тіні обертаються сотні тисяч гектарів, що оборот земель прикривається оборотом корпоративних прав, що державні землі розтягують під виглядом реалізації конституційного права на землю?..

    Поки ці два закони "Про обіг земель", "Про державний земельний кадастр"не були передумовою зняття мораторію, їх проекти існували собі на полиці, без особливих перспектив, але й без особливих загроз для ухвалення. Ефективній роботі над законопроектами тепер заважає політична позиція: "за" мораторій або "проти" нього. Водночас закон про кадастр потрібен навіть за умови державної монополії на власність на землю, тобто він політично нейтральний. Закон про обіг землі, звичайно, таким назвати не можна, але з тієї миті у 1992 році, коли парламент проголосив землю об"єктом права приватної власності, будь-які дискусії щодо ринку землі втратили сенс.
 Саме тому "загроза" для цих законів полягає в іншому: в Україні політичні рішення мотивуються економічними інтересами політиків, а не ідеологією, яку вони сповідують. Саме тому ці закони і мають такий звивистий шлях рука не підіймається голосувати за те, що особисто не вигідно.

     Закон про кадастр, на жаль, в Україні став жертвою міжвідомчої боротьби і "групових інтересів". Головна проблема в тому, що самого кадастру поки що в Україні немає. Він будується болісно повільно. Головна перешкода в ухваленні закону про кадастр полягає у тому, що в суспільстві та серед політиків не сформувалося чіткого уявлення про те, що інформація кадастру є загальним благом, і її максимальна доступність є надзвичайно корисною для держави, бізнесу, місцевих громад і громадян.

     В умовах ототожнення бізнесу і влади не має вирішального значення, що каже закон. Якщо є економічний інтерес, вигода, процес відбуватиметься за будь-яких умов а форма знайдеться Небезпека полягає не в тому, хто володітиме землею, а в тому, як нею володітимуть. Влада не готова покладати на власників та орендарів обтяжливі зобов*зання щодо інвестицій у збереження родючості земель.
 Те, що власники великих капіталів сьогодні позбавлені засобів концентрувати земельну власність завдяки мораторію, - міф. Інвестори скуповують або рейдерують корпоративні права фірм, які орендують земельні паї. Орендар має переважне право на укладення договору оренди на новий строк. Ось так сьогодні концентрують землю в своїх руках. . "Страшилка" запізнилася.

      Не має принципового значення, чи така концентрація через скупку корпоративних прав відбуватиметься в умовах ринку, чи в умовах мораторію, тому що мораторій не стосується корпоративних прав.
 "Українськість" же землеволодіння можна забезпечити лише одним: дозволити володіти землею лише громадянам України, які живуть та працюють в сільській місцевості. Така практика існує в деяких штатах США і цей закон спирається на століття фермерства, має глибоке соціальне підґрунтя, а в Україні останні 70 років сільське господарство було в принципі корпоратизованим. Секрет успіху полягає у поєднанні різноманітних форм володіння землею і ведення господарства. Україна матиме більше шансів і можливостей, якщо існуватимуть маленькі сімейні ферми об*єднані в обслуговуючу кооперацію.Розмір ефективних фермерських господарств, які пропонуються для створення та розбудови.

Ефективним фермерське господарство вважати таке, яке в повному обсязі фінансово  забезпечує життєдіяльність сільської родини на заможному рівні.

     (Досвід та практика підтверджує, що сьогодні в Україні фермерське господарство рослинницького напрямку маючи 100 га пашні в обробітку забезпечує такі потреби.)

Таке фермерське господарство повинно бути зареєстроване, як фермерське господарство ,  двічі на рік звітувати про свою роботу,  вести внутрішньогосподарську книгу,  сплачувати єдиний податок. Але це питання не лише власності на землю. Спитайте дітей фермера, чи хочуть вони жити в селі без доріг, шкіл, медичної допомоги, розваг, сучасних комунікацій тощо. Тобто до вирішення питання власності на землю слід підходити комплексно, з урахуванням великої кількості факторів і аспектів, з поглядом у майбутнє.
 

   Запровадження обігу землі може залучити у сільське господарство як інвесторів, так і пройдисвітів, спекулянтів. Так є ж випробувані засоби боротьби з такими товаришами! Це підвищене мито на перепродаж землі, прогресивний податок на землю у випадку, якщо вона не обробляється, обмеження певних угод із землею, інші заходи, які стимулюють виробника і відлякують ділків. Проблема в тому, що ми в Україні дискутуємо щодо питань, які цивілізовані країни вирішили вже давно, тобто повчитися є де.

     Є два головні завдання ринку. Перше: перерозподіл ресурсів на користь більш ефективного господаря. Друге залучення вартості землі в обіг. Таке залучення відбувається за допомогою іпотеки. Поки ринку і іпотеки нема, будь-яка вартість землі - хоч копійка, хоч мільярд - залишається заритою в цю землю.

     Слід створити відповідні правові рамки для ведення аграрного бізнесу. Отут знову виникає питання - чи здатна влада, тісно асоційована з бізнесом, створювати цивілізовані умови для усього бізнесу, не лише для свого. Багато із селян вже володіють землею, яку вони отримали від держави безкоштовно. Ті, хто своїм правом не скористався, все ще таку можливість має. Більше землі потрібно? - для того ринок і відкривається, аби той, хто росте, міг задовольнити свої потреби росту.

      Досягнення задекларованих цілей суперечить особистим інтересам осіб, відповідальних за впровадження заходів земельної реформи. І з кожним роком суперечність тільки поглиблюється. Саме отакі умови - напівреформовані земельні відносини - і є ідеальними умовами для можновладців усіх рівнів, аби "рулити" земельним ресурсами на свою власну користь.

- Чи є бачення системи заходів, які дали б змогу створити у середньостроковій перспективі передумови сталого розвитку землекористування?

      Достатньо лише почати виконувати закон і притягати до відповідальності тих, хто його не виконує або порушує, і вже стане набагато краще.
 Можна запропонувати:
 (1) заборонити будь-яку безоплатну передачу земель у власність тільки за гроші, на вільному ринку, ринковими способами;
 (2) відводити ділянки під забудову винятково на підставі затвердженої містобудівної документації;
 (3) продаж державних земель с/г призначення здійснювати з обовязковою попередньою довгостроковою орендою (випробувальний термін);
 (4) запровадити на рівні закону норми щодо формування об"єктів нерухомості.
 Та ці, як і багато інших пропозицій експертів у галузі земельних відносин, не матимуть успіху, якщо порушення закону і надалі залишатиметься безкарним. Невипадково Конфуцій казав, що справа не в тому, чи закони в державі є добрими чи поганими, а в тому, чи виконуються вони.

     У проблемі корупції головне не боротьба - яка в нас постійно триває, а перемога - якої поки що не видно. За сучасних умов, коли земля розподіляється в рамках адміністративних процедур, а не ринковими шляхами, перемога є неможливою.  боротися можна - досхочу.

    Зі слів того ж Конфуція – в умовах тотальної корупції продаж землі завершиться великими негараздами, потом і кров*ю.

                                                                                      Опрацьовано по матеріалах круглого столу 02.02.2010р. М.Стрижак