Шановні українські фермери, дорогі побратими! Ви півтора роки тому виказали мені високу довіру, обравши мене Президентом АФЗУ. А висока довіра – це насамперед висока відповідальність: перед вами, перед усіма селянами, перед українським народом. Ми разом несемо цю ношу, тому ви періодично будете знайомитися з моїм баченням поточного моменту, натомість я буду уважно вивчати і враховувати та озброюватись вашими думками й побажаннями щодо стратегії й тактики нашої Асоціації в цей винятково складний період.

Складність нинішнього періоду новітньої української історії полягає насамперед у тому, що на плаху кладуть, не боюся звинувачень у зайвому пафосі, саму українську державність. Бо «на кону» сотні тисяч доларів, позичених у закордонних лихварів, які прагнуть якнайскоріше повернути їх, та ще й з процентами. А уряди України за 28 років її незалежності не зуміли зберегти багатющий спадок прадідів, зате успішно розвалили державну промисловість і наплодили зажерливих олігархів, які розграбували все, що могли. Загнавши Україну в най­глибшу боргову яму Міжнародного валютного фонду, політикани всіх кольорів і мастей чують тільки вказівки закордонних «експертів». А ті все наполегливіше «радять» запровадити в Україні ринок землі. Чого це вони так заметушилися? Адже США чи будь-яка розвинута країна Заходу ніколи не викидали гро­ші на вітер. Отже, окрім відшкодування запозичень, мають вони ще якийсь інтерес. У чому ж він? Щоб це зрозуміти, згадаймо, хто найбільше в світі зацікавлений у тому, щоб Україна не мала власного хліба. Щоб купувала його за океаном, а не збивала ціни зерна на світових ринках власними врожа­ями. Щоб головною рушійною силою аграрної політики в Україні стали гроші і соціально-політичні технології. Щоб носіями сумнівної правди про ці технології виступали не фахівці, а непрофесійні журналісти-заробітчани. У гонитві за тридцятьма срібляниками вони пропагують думки, що нічого страшного не станеться, якщо землі сільськогосподарського призначення стануть приватною влас­ністю новітніх магнатів та плантаторів. Ці сентенції, які вкидаються в інформаційне поле, готують суспільство до чорного дня. Реально земля вже перетворилася у фактор наживи шляхом тотального пограбування місцевих громад і, по суті, кожного громадянина окремо, який втрачає свою частку суспільного продукту. Протести окремих політиків та громадських діячів не приносять практичних результатів.

Успіхи й невдачі України значною мірою залежать від менталітету українців. А він такий, що емоції часто беруть верх над логікою, а благополучне сьогодення затіняє турботу про майбуття. Справедливості заради, мушу зазначити, що не в усіх регіонах така ментальність є панівною. Скажімо, на Лівобережжі, де тривалий час панувала російська ідеологія, звикли керуватися правилом «вот приедет барин, барин нас рассудит». В центральній, козацькій Україні головним досягненням зазвичай вважалася воля, і нічий авторитет не міг тиснути на свідомість населення. А на Заході, вихованому в суворих правилах Австро-Угорської імперії, люди звикли до послуху, життя за Божими законами. Відтак і воювали колишні українці по-різному: східняки за царя, а пізніше за товариша Сталіна, західники за цісаря, а козаки та отаманці – за вільну українську землю, православну віру та добробут власних родин.

Несхожість світоглядів значною мірою відображається і в ставленні мешканців різних регіонів до землі: якщо для колишнього підданого Російської імперії земля Лівобережжя лише територія, де він сьогодні живе, то для черкаського селянина його земля – це частина його самого, в цій землі лежать діди-прадіди, тут закопана його пуповина. Цю землю він любитиме й боронитиме довіку. А для фермера із Західної України земля – святе поняття: він нею живе, хоч вона й не дає такого великого зиску. Земля – це його гордість, його ГОНОР, його щастя.

Говорячи про те, чому люди в різних регіонах України мають певні відмінності, не слід забувати, що лівобережжя здавна було під протекторатом Росії, Західна Україна найбільше запозичила від Австро-Угорщини, а в центрі нашої країни химерно сплелися традиції Київської Русі, козаччини з Гетьманщиною, Гуляй-Поле і Холодний Яр. До того ж, у кожному регіоні були різні церкви, які вправно маніпулювали (і продовжують маніпулювати) громадською думкою. Відтак стверджувати, що всі українці однакові, не варто, але просто злочинно говорити й писати про можливість федералізації України. Ми один народ і одна нація, якою б мовою не говорили і яких би пісень не співали.

Отже, ми трохи різні, але держава у нас одна, і земля у нас одна. Ми всі прагнемо бути щасливими, і нам дуже подобається спосіб, як живуть європейці.

Декларуючи свої євроінтеграційні прагнення, наші демоліберали звично кивають на сусідню Польщу: он поляки змогли, то й ми зможемо. Проте не слід забувати, що для поляків не існує «мовного питання», як не існує й поділу церков чи територій. А ще поляки аж до 40-х років минулого століття не знали більшовиків та колгоспів, які фактично знищили українські села. Можливо, не всі знайомі з тими чорними сторінками української історії, то пригадаймо разом.

Без жодного сумніву, найбільший і найвагоміший внесок у руйнування українського селянства припав на долю більшовицьких вождів та їхніх посіпак. Революції, громадянські війни, постійні тоталітарні «реформи» сільського господарства перетворили колись квітучі села на безлюдні смітники. Але селяни тоді ще змогли піднятися…

Друга хвиля трагедії українського села – у 1929 році, коли розпочалося «розкуркулювання», тобто знищення найбільш завзятої, працездатної, освіченої та культурної частини селянства. Заможні, а тому незалежні від керівників селяни, вважав Сталін, – головні вороги радянської влади, а тому їх, як клас, потрібно знищити. Знищенням куркулів був покладений початок найстрашнішій кризі в сільському господарстві України.

Третю хвилю знищення сіл принесла насильницька колективізація, слідом за якою настав штучно організований Голодомор, від якого протягом 1932-1933 років загинуло, за різними оцінками, близько 10 мільйонів людей. Натомість у спустошені українські села, зокрема, в південні райони України, везли переселенців із Росії: з Горьковської області – в Одеську (2120 господарств, 1345 корів, 2062 коней), з Івановської – в Донецьку (відповідно 2520, 1619, 3498), із Західного Сибіру – в Дніпропетровську (6679, 5719, 7571) тощо. Отже, Голодомор українців був засобом зміни ментального та демографічного складу населення, зокрема, в південних областях України.

Четверту хвилю знелюднення сіл викликали масові репресії, що досягли свого апогею в 1937-1938 роках.

П’ята хвиля знищення сіл настала в роки Другої світової війни: окупанти зруйнували й спалили в Україні понад 28 000 сіл, 714 міст і селищ, без даху над головою залишилися 10 мільйонів жителів.

Шоста хвиля настала після війни і тривала до кінця існування СРСР. У 1947 році Україну вразив голод, бо все вирощене на колгоспних ланах здали державі. А вона «віддячила», обклавши податками навіть плодові дерева. Особливо нелюдським був податок «на бездітність» (і це в селі, де переважну частину населення складали солдатські вдови – авт.). Відтак селяни знову шукали будь-якого способу втекти з села: вербувалися на шахти Донбасу чи інші «будови комунізму» – опинялися в новому ярмі, але не прикутому до села.

Село не тільки безлюдніло, воно німіло. Якщо на початку 30-х років ХХ ст. в Україні переважало сільське населення, яке здебільшого користувалося українською мовою, то після депортацій, голодоморів, індустріалізації (тобто урбанізації) та колгоспного кріпацтва воно було знищене як клас. А разом із ним – і мова. Причому слід віддати належне багатьом нашим предкам: вони сприйняли русифікацію як належне. Ці люди з щербатою національною свідомістю знали, що вони – українці, але пам’ять підказувала їм, що бути українцем невигідно або й небезпечно. Інфільтрація російської мови радикально збільшилася. Якщо за царів ця мова проникала в життя і свідомість українців через змосковщену церкву, владні структури, армію тощо, то в радянський час додалися такі потужні важелі, як доступна освіта всіх рівнів, бібліотеки, агітпроп, радіо, телебачення тощо. У місті вони діяли ще ефективніше, ніж на селі.

Поступово на чужу мову перейшла частина багатьох верств суспільства, особливо в регіонах, що довше, ніж інші, були під російською владою, і соціальна дистанція трансформувалася не лише в соціально-національну, а й у регіонально-характерологічну. Поїдьте лишень до Житомира чи до Полтави, вже не кажучи про Київську область або Схід чи Південь нашої країни, та послухайте, якою мовою спілкуються пересічні мешканці в обласних, районних центрах і навіть деяких селах. Відповідь однозначна: російською, причому не літературною, а поганеньким суржиком! Навіть у владних коридорах не часто лунає чиста українська. Може, тому й не вважають нас великою нацією? Адже нація, як колись вчили нас, це (скорочено) «стійка спільнота людей, що історично виникла на основі спільності мови, території та культури». Мова й культура – це ті чинники, які зберігає тільки народ, і ніхто інший.

«Мовний» закон нарешті прийняли, але народні обранці ще довго не зможуть віднайти політичний алгоритм розвитку й затвердження української мови як державної (і особливо – національної). Адже тоді буде втрачено такий креативний подразник для модної специфічної дискусії, яка розколює суспільство та надає електоральних дивідендів під час чергових виборчих кампаній. Хочу зауважити українським націоналістам: не припускайтеся помилки, нібито суспільну свідомість можна перемикати тумблером, як люстру. Скільки ним не клацай, минулого вже не повернути, а нове потрібно будувати: терпляче, толерантно, перманентно.

На мій погляд, марно шукати, чим одні українські громадяни відрізняються від інших. Сьогодні найдорожче, що об’єднує українців – це наша матінка-земля. Це вона є тією територією, що служить основою нації. Не буде спільної землі – не буде й нації. Тоді жодними законами не побудуємо незалежної держави. Тому до земельної реформи, головним чинником котрої має стати запровадження вільного обігу землі на ринкових засадах, слід поставитися дуже уважно й обережно. Бо продати землю можна, а хто потім нам продасть? Не слід сподіватися, що нас ощасливить латиноамериканська модель державного устрою, ми вже бачили, як вона працює в Аргентині, Бразилії, Венесуелі. У цих країнах економічний ефект з гектара сільськогосподарської землі один із найвищих у світі, але кому він потрібен, коли населення живе в бідності й готове у будь-який момент збунтуватися?

Двома словами хочу нагадати, як регулювалося земельне питання Столипінською реформою 1906 року: право першочергового придбання землі надавалося тим селянам, які або її зовсім не мали, або мали до 50-ти десятин. Хочеш більше – почекай, поки малоземельні куплять, а потім прямуй на торги, аукціони і взагалі куди подалі. Донорами землі виступали або казенні установи, або кожен поміщик зобов’язаний був продати третину своїх земельних наділів. Держава виступала єдиним і дуже суворим регулятором земельного ринку. Мабуть, за це й наклав головою Петро Аркадійович…

Шановні колеги! Краще, ніж будь-хто, ви розумієте, що українська земля – це наш останній ресурс, втратити який Україна не повинна ні за яких умов. Підключайте до дискусії місцеві засоби масової інформації, шукайте порозуміння з обраними вами депутатами всіх рівнів Рад, але не віддайте рідну землю на розп’яття.

Буду вдячний, якщо ви поділитеся своїми думками й пропозиціями, надіславши їх на електронну адресу АФЗУ Ця електронна адреса захищена від спам-ботів. Вам потрібно увімкнути JavaScript, щоб побачити її., або Ця електронна адреса захищена від спам-ботів. Вам потрібно увімкнути JavaScript, щоб побачити її., або Ця електронна адреса захищена від спам-ботів. Вам потрібно увімкнути JavaScript, щоб побачити її..