Жоден із громадських рухів у нашому суспільстві не є сьогодні таким принципо­вим, консолідованим, конструктивним і самодостатнім, як фермерський. Як міфічний велетень, він черпає життєву силу від землі, натомість віддаючи їй свою невтомну працю і зрошуючи своїм потом. Фермери – єдиний різновид укра­їнського селянства, якому не байдуже, що станеться з Богом даними нашій країні родючими землями, яким буде українське село і що їстиме наш народ через кілька років, десятиліть і надалі. Землероби – не політики, в своїй діяльно­сті вони уникають пустослів’я і псевдо-патріотичної риторики, проте реалії сьо­годення не залишають їх байдужими, відокремленими від тих перетворень, які відбуваються в нашому суспільстві.

Фермери зі стажем не забули тих часів, коли їх намагалися відвернути від землі, нацьковували на них селян, які після розвалу колгоспів позбавилися звично­го напівледачого існування та нібито гарантованого хліба насущного. Засукавши рукава, невтомні трударі тоді заходилися відвойовувати у бур’янів гектар за гек­таром занедбаних земель, вирощували на них пристой­ні врожаї. Вони ніколи не бачили від держави ані поша­ни, ані справжньої підтримки, як їхні європейські коле­ги; влада нагадувала про себе хіба що новими утисками з          боку винахідливих різночинців, які швидко зрозуміли, що у фермерів немає імунітету проти корупції і з ними можна не церемонитись.

Чого чекати від нинішньої влади, яка навіть не спромоглася привітати хліборобів з Днем працівників сільського господарства, не кажучи вже про затвердження Дня фермера? Ми бачимо, що впродовж 28 років в Україні умисно не було системної роботи, виваженої політики щодо розвитку аграрного сектору економіки, переробної індустрії, обслуговуючих кооперативів. Робиться все для того, щоб на нинішньому етапі зробити аграрний бізнес нецікавим, неефективним, очистити землю від справжніх хліборобів.

Слід зауважити, що свого часу на аграрну галузь зверталося набагато більше уваги, вона користувалася неабиякою підтримкою держави. Були списані борги аграріїв, введений єдиний фіксований податок на землю, у розпорядженні сільгосптоваровиробників залишався ПДВ, вони отримували дотації, запроваджувалися заходи щодо здешевлення техніки, добрив тощо. Найкращими для аграрного бізнесу умови були до 2010 року. Потім розпочалися зворотні процеси. Сьогодні повністю скасовані пільги аграріям, фіксований податок, збільшується податковий тиск. А 1 січня наступного року закінчується термін мораторію на продаж землі, і як вітчизняні, так і зарубіжні корпорації вже готові роздерибанити найбільше багатство нашого народу. Задля цього задіяні величезні ресурси – як фінансові, так і інформаційні. Практично всі ЗМІ належать олігархам, вони впродовж багатьох років пропагують ідею, що необхідно вводити ринок землі, бо без цього неможливо буде подолати економічну кризу, заручитися підтримкою міжнародних фінансових інституцій. Кажуть, що це збільшить інвестиційну привабливість української економіки і, зокрема, аграрного сектору. Це неправда, бо ми поки що не маємо довіри до наших банків, а головними інвесторами мають бути саме вони.

Про взаємну «приязнь» банків і фермерів ходять анекдоти, і вони не безпідставні. Люблять у нас на Європу кивати, так у тій Європі, де земля за якістю незрівнянно гірша за українську, її ціна в десятки разів вища за нашу. І от, щоб розвивати свій бізнес, ви йдете в банк за кредитом. Та банки дадуть кредити тільки під заставу землі, оцінюючи її за нинішніми копійчаними цінами. Йдемо далі – чи є в Україні цивілізована система страхування, як аграрного бізнесу, так і кредитів? Немає. Тож, втративши врожай через несприятливі погодні умови чи інші обставини, ви не зможете погасити кредит, і банк забере вашу землю. А на вторинному ринку вона продасться в десять разів дорожче.
Знайдуться й доброчинці, тобто зовнішні інвестори – і з Європи, і від такого надпотужного учасник а світової фінансової системи, як Китай, який готовий витратити не одну сотню мільярдів доларів, щоб заволодіти нашою землею. І європейці, і китайці готові купувати українську землю, а не допомагати нам розвивати економіку, бо конкурент нікому не потрібен. Ми підписали з ЄС угоду про торгівлю, та величезний пласт угоди стосується обмежень стосовно доступу української продукції на європейський ринок, в першу чергу – аграрної. Квоти на неї просто сміхотворні.

А головною перешкодою для введення нормального ринку землі є те, що довіра людей до влади, як кажуть, «нижче плінтуса». Бо за 28 років існування незалежної України жодна реформа не дала позитивного результату. Що б в Україні не робилося, думають про одне – як вкрасти!. Дійсно, всі «реформи» зводяться саме до цього. В результаті тотальної приватизації власниками найбільших стратегічних об’єктів, цілих галузей народного господарства стали не більше десяти олігархічних кланів. Тепер вони зазіхають на останнє – на землю.

Є вислів: «Революції починаються тоді, коли крадійство перестає бути рентабельним». Олігархи зі своїх мільярдних дивідендів податки не платять, зате створили такі закони, згідно з якими оббирають найбідніших, змушуючи платити податки з мізерних пенсій та зарплат. На жаль, нічого не змінилося і після подій 2013-2014 року, названих Майданом Гідності – податок на бідність, офшори, корупція. Ні на що не здатна прокуратура, яку кожен новий президент намагається «реформувати», тобто приборкати, зробити маріонетковою; і на цьому брудному тлі – розгул маргінезу, безкарність злочинців, нездатність правоохоронних органів доводити справи до суду. Та й самі наскрізь корумповані суди вже стали одіозними інституціями, до яких за правдою можуть звертатися хіба що люди зовсім без розуму. Для різночинців у державних установах – справжній рай: роби що хочеш, все одно покарання не буде. На крайній випадок – грошова застава і електронний браслет, якого саме для тебе однаково не знайдуть…

Нинішня політика так званої децентралізації згубна для України. З її допомогою намагаються ліквідувати невеликі ( а іноді й великі) села, очистити землю від селян. В Європі є принцип, згідно з яким громади об’єднуються, якщо людині, щоб дістатися до центру надання послуг, потрібно не більше години. Тому там, на відміну від України, намагаються розширювати, а не знищувати, мережу поселень, створюючи відповідну інфраструктуру.

Не можна забувати і про так зване рейдерство. Це один із засобів знищення хліборобів, очищення від них землі. Тема рейдерства нав’язана нам знову-таки владою, про неї вже багато говорено й писано, а вона досі не закрита. Бо залишається відкритою тема землі, яку влада намагається у селян відібрати – якщо не обманом, то рейдерством.

Якщо земля стане товаром, то знайдуться й її нові господарі, а українці перетворяться на своїй – чужій землі в рабів. З тією лише різницею, що рабів годували, а нам ніхто й шматка хліба не подасть.

У боксерів є такий вид тренування, який зветься «бій із тінню». Це виснажлива боротьба з суперником, якого ніби й немає, але його удари дошкуляють. Сьогодні фермери змушені вести такий бій, і це не тренування, а жорстока реальність буття. А так хочеться просто жити – ростити дітей і онуків, обробляти землю, бути щасливими.

Сьогодні я, Микола Стрижак, Президент Асоціації фермерів і приватних землевласників України, попереджаю своїх побратимів і всіх українців: БАТЬКІВЩИНА В НЕБЕЗПЕЦІ! Ця небезпека така ж малопомітна, як тінь, але вона постійно переслідує нас. Закликаю кожного, кому не байдуже майбутнє української нації, нинішнього й прийдешніх поколінь: забудьте про все, що може розділяти нас, і об’єднайтеся, щоб гуртом перемогти того спрута, який тримає Україну в лещатах зажерливості, корупції, безправ’я! Бо втративши землю, втратимо й територію, втратимо державу, втратимо майбутнє. Рідна земля благає про порятунок!

Микола Стрижак