Продовжуючи розпочатий на початку листопада обмін думками, сьогодні ми публікуємо відповіді фермерських лідерів ще двох областей України на запитання нашого кореспондента:

Володимир Васильович Варбанець – Одеська область.

Тема бесіди – жнива й посівна кампанія - 2021 у фермерів Одещини.

Зараз у нас продовжується посівна кампанія, засіяно приблизно 50 відсотків площ, намагаємося не поспішати в надії на дощі. Сіємо головним чином озиму пшеницю, деякі фермери навіть до ячменю ще не приступали. Дуже була земля суха. Оце трохи впало дощу, то кинулися з сівалками на поля. Готуємо грунт і сіємо. Насінням, дякувати власній ощадливості та допомозі побратимів-фермерів із сусідніх областей – Запорізької, Донецької, Сумської, Полтавської, інших – забезпечені. Та й самі навчилися допомагати один одному і насінням, і паливно-мастильними матеріалами, і запчастинами. Гуртом легше долати труднощі. Щодо насіння: нам не до еліти, але ми й тому, що маємо, раді. На наших землях хоч яку супер-еліту не посій, то врожаї не будуть дуже щедрими. Бо чорноземів немає, в основному горби, камінчики, солонці. До того ж, нам доводиться сіяти дрібне та ще й підпалене насіння, тож на високі показники не розраховуємо. Звичайно, хочеться , але потрібно знати свої можливості. 2019 рік – неврожай, 2020-й знову нищівна посуха. Цьогоріч зібрали не густо: у мене в господарстві ячмінь дав 13 центнерів з гектара, а пшениця 17 центнерів. Але із своєї попередньої практики, а працювати довелося весь час на землі, ми більш як по 22 ц/га пшениці ніколи не збирали, навіть у великих державних господарствах, де умови були набагато кращими, ніж тепер у дрібних фермерів. Та й земля втомилася: органіки вона не бачить, а хімія лише витравлює все живе з того шару, де мусить утворюватися гумус.

Проте жити потрібно, а працювати просто необхідно. Будемо намагатися виростити й зібрати озимину, вона наша традиційна рятівниця. Поки що та волога, котра є потроху в землі, білше провокує, ніж насправді допомагає. Занадто її мало в тому шарі, куди потрапить зернина. Практика показала, що в наших умовах краще виживають вітчизняні, районовані сорти, тому на них і орієнтуємося. Рослини, так само як люди: де народилися колись, там і почуваються краще. Якби держава продовжила практику часткової компенсації вартості насіння вітчизняної селекції, ми були б раді. це порятунок і для фермерів, і для селекціонерів.

Друзі пізнаються в біді. Я переконався в цьому, коли до нас почали надходити перші машини з зерном. Якраз тоді, коли вже, здавалося б, не було виходу. Його знайшли побратими, і вони прийшли нам на допомогу. Тепер маємо в регіонах України багато друзів, вони не часто, але бувають у нас, гостюють та милуються Одесою. Це велике щастя – відчути плече і спину вірного друга, подарувати йому щире слово і посмішку. Будемо живі – завжди залишатимемося друзями. Буде їм важко – теж підставимо плече.

Було б дуже добре, якби таким плечем була для нас держава, влада. Не сьогодні нам аналізувати ті 3-5-7 процентів, під які нібито можна отримати кредити в банках. Банкіри тільки регочуть: «куди ви претеся зі своїми негативними балансами? Адже нам відомо, що ви не можете нічого надати в заставу, а без цього грошей не буде». Відтак, наскільки мені відомо, в Одеській області отримано лише 5-6 кредитів, та й то надані вони великим господарствам, у яких достатній запас міцності.

З так званим ринком землі в наших краях поки що тихо. Як найстаріший депутат, та ще й голова земельної комісії, я добре обізнаний із справами ОТГ, тому можу засвідчити: наразі виставлені на продаж 4-5 паїв. Причому належать вони людям, які не можуть надалі вижити в цьому світі без додаткових коштів. Принаймні, так їм здається.

Значні корективи в нашу дійсність вносить КОВІД. У мене он уся родина була вакцинована, проте всі захворіли, я перший, потім дружина, і так далі. Тепер помаленьку видужуємо, життя продовжується, і пам’ятайте: воно прекрасне. Бережіть себе, бережіть нашу Асоціацію, бережіть Україну!

Василь Михайлович Бурлака, Полтавська область.

Тема бесіди – фермери в умовах децентралізації.

Що б там не говорили народні обранці, але мусимо визнати: все, що вони насправді роблять, дуже далеке від їхніх обіцянок, особливо що стосується потреб дрібних фермерів і приватних землевласників, а зрештою – і загалом українського села. Проте, якщо їх не навчили ані в закордонних університетах, ані в Трускавці, годі сподіватися на прояви державного розуму. А селянам потрібно нарешті зрозуміти, що тільки гуртом вони можуть пережити цю лиху годину. Зокрема, об’єднуючись у кооперативи. Ми вже не раз намагалися роз’яснити фермерам, що може їм дати кооперація, ось і тепер будемо перезавантажувати колишні районні АФЗ саме з таким прицілом. Бо в умовах децентралізації й так званого ринку землі у них іншого виходу не буде. Економічно ми слабкі, та ще й не дружні, бо заздрість декому засліплює очі, дуже хочеться бути успішнішим за сусіда, але тільки щоб самому нічого не робити. Якщо розділитися на курені й сидіти кожен у своєму, нічого доброго не вийде. Зовнішні виклики і бездіяльність «неореформаторів» не дозволять дрімати. Бо ціни на все зростають швидше, ніж посіяна нами озимина, а розраховуватися маємо тільки з отриманого врожаю. Орендна плата теж не стоїть на місці, весь час росте. То якою ж буде вартість української хлібини, коли її в місті спечуть та привезуть у село? Відчуваєте, як стоїть питання? Ніколи не було такого, щоб у село возили продукти зі столиці чи обласного центру. Принаймні в кожному райцентрі була своя пекарня, свій молокозавод, свій млин і таке інше. Зруйнували стару систему, а нової не спромоглися збудувати. Тепер ось до землі вже дотяглися жадібними руками. Аби продати її та гроші собі забрати. А тепер уже навіть собі не зможуть ухопити, бо черговим тупим законом відкрили широку дорогу іноземним «радникам», а простіше кажучи – загарбникам.

Щоб розповісти про те, що витворяють на Полтавщині чиновники «від землі», потрібен геній Котляревського, бо звичайною мовою не вийде. Казнокради й хабарники не знають ні старого, ні малого, тільки гроші, та ще якби багато і зразу. Засоби масової інформації вже розповідали про аферу місцевого Держгеокадастру з відібраними у фермера Боричевського земельними наділами, які нібито були виділені учасникам бойових дій у зоні АТО. Тоді 29 ветеранів спокусилися на можливість стати землевласниками, замовили навіть проєктну документацію, і на диво швидко отримали – ні, не землю, а облизня: призначені їм 58 гектарів за один день опинилися у власності працівників землевпорядної фірми «ФОП Покотило». Натомість ветеранам АТО таки «нарізали» по два гектари – околиць Заворсклянської сільської громади, а там ріллі немає, лише пісок та комиші. До того ж, на цій території були розташовані пасовища місцевих селян, з якими чиновники успішно посварили колишніх воїнів. І ця історія ще не закінчена…

Це лише один приклад, а їх сотні. Особливо зараз, коли під маскою децентралізації територіальні громади не зробили і не роблять нічого для села, тільки грабують його. Та й самі ОТГ в своїх керівних органах не мають жодного обраного народом депутата, всі урядники або з колишніх голів сільських рад, або неліквіди районного апарату. Посади вони швиденько поділили, оклади собі встановили захмарні, а селянам ні доріг не ремонтують, ні ФАПи не забезпечують необхідними ліками, ні пошту та пенсії в село не завозять. Школи закриваються, бібліотеки вже майже всі ліквідовані, порожні хати руйнуються, пристойних доріг немає – отаке сьогодення нинішніх сіл.

До всіх перелічених негараздів додаються ще й проблеми КОВІДу . Люди бояться і хвороби, і один одного. Вакцинуватися не поспішають, бо не вірять у чудодійність тих вакцин, а лікуватися практично ніде. У лікарнях немає не тільки повного штату кваліфікованих і достойно оплачуваних медпрацівників, а навіть… кисню – це просто жах. Добрий господар і про собаку подбає, а вони про людей не думають. Замість охорони здоров’я нації широкою лопатою вкидають бюджетні гроші в так зване будівництво доріг. А насправді тих доріг немає, як і раніше. Просто гроші «закатали» в асфальт – спробуй перевір, скільки його там покладено і скільки він коштував. Поїдьте до будь-якого села: навіть до цвинтаря немає рівної дороги. Лише залишки старої, ще радянської грунтівки, щедро вкритої вибоїнами та калюжами. Щоправда, з тонованих вікон броньованих машин новочасних вождів тих вибоїн не видно, а широкі колеса їхніх всюдиходів не грузнуть у калюжах. Що ж до місцевої «знаті», у них тільки одна мрія – накрасти і втекти: із села в райцентр, звідти до області, потім до Києва, а коли пощастить – то й за кордон, поближче до офшорів. Ось така виходить децентралізація…