Щоразу, відкриваючи в Інтернеті головну сторінку АФЗУ, ми звично шукаємо свіжих новин про фермерське життя. А ще – розповідей лідерів фермерського руху з різних областей. Сьогодні це голови обласних Асоціацій Олександр Чубук та Руслан Хомич.

Олександр Іванович Чубук – Київська область

Тема бесіди: Чому на Київщині мало обслуговуючих кооперативів?

А де їх більше? Проте можу розповісти про власний досвід створення кооперативу. Нас було 8, коли йшло розпаювання і ми починали орендувати землю, щоб стати фермерами. Тоді й захопилися ідеєю об’єднання в кооператив. Бо знали, що самотужки буде набагато важче, ніж гуртом. Для початку освоїли колишній колгоспний зернотік, відразу побачили користь від його спільної експлуатації. Так продовжувалося 3 чи 4 роки, а потім стали кожен собі господарство налагоджувати. А можна було кооператив розвивати й далі: фермери з усього району підтримували нас, американці теж пішли назустріч і допомагали. Але… Навіть тоді, коли ми вже майже побудували макаронний цех, спрацював принцип «кожен собі». Відтак з кооперативом нічого не вийшло. Почали заздрити один одному, не довіряти, не захотіли ділитися, а особливо – вірити в спільну справу і спільну долю. Про те, як кожен у своєму господарстві запанував, розповідати не буду, а про себе кілька слів скажу.

Скаржитися на державу не хочу й не буду. Адже після 25 чи навіть 50 гектарів одразу замахнутися на 250 з одним стареньким тракторцем було непросто. Якби не допомога Української державної лізингової компанії, ми вчасно не отримали б відповідної техніки та її сервісного обслуговування. Головне, що вимагалося від мене – мати пристойну кредитну історію, тобто вчасно сплачувати чергові обов’язкові платежі згідно з контрактом. Компанія таким клієнтам справно постачала будь-яку сільгосптехніку на вигідних умовах. Навіть мій комбайн «Сварог» – від них. Пізніше цю структуру захопила комерціалізація, бажання заробити швидше і більше, тому фермери від неї поступово відхилилися. Знаю навіть таких, які грюкнули дверима, «забувши» розрахуватися за отримані послуги.

Щоб краще зрозуміти мене і мій світогляд, мою життєву філософію – побувайте в моєму саду. Буваючи в інших країнах, я завжди везу звідти якісь рослини. Причому не «дешевизну» на дрова, а еліту. Щоб сад був продуктивним та ще й виглядав красиво, підбираю спеціальні сорти, їх саджанці привожу з кожної своєї мандрівки – чи то до Карпат, чи до Нідерландів, чи до Америки. Тут у кожного деревця чи куща – своя історія. А починалося все з з куща ліщини: як батько колись відзначив моє народження, посадивши грушу, так і я відзначаю важливі сімейні події посадкою фруктових дерев. Але основоположна стратегія саду – це фундук. Саме цей горіх дисциплінує всіх «мешканців», привчаючи їх тримати лінію, не виставлятися понад іншими, поважати людину, яка їх доглядає, бути вдячними. Він у саду – як я в родині.

Дерева в моєму саду здебільшого не дуже розлогі й невисокі, та й не будуть вони рости так, як ми звикли. Адже у себе на батьківщині, в Нідерландах, скажімо, колоноподібні груші тримають відстань між стовбурами не більше метра. Так за ними зручно доглядати, обрізати, збирати врожай. Такі ж суворі правила і для інших рослин. Нічого не вдієш, у Європі таких перелогів, як у нас, немає. А ось тут, на площі близько 5 га колишнього заливного лугу, раніше буяли бур’яни, зарості осоки та різноманітні берегові чагарники. Тепер все обнесено акуратною сітчастою огорожею, замість неохайних гнилих ковбань викопані три ставочки, вода з яких використовується для крапельного зрошування рослин у саду й теплицях (про них – окремо), та ще й риба там водиться.

Моя гордість і велика турбота – невеличкий гурт корів та овечок. Вони зазвичай пасуться на березі більшого ставка, там трава довше зелена. Якщо день-два не буде дощу, буду змушений скосити трохи кукурудзи та підгодувати їх. А взагалі ситуація з тваринництвом невтішна. На Київщині в цілому і в нашому районі зокрема практично не залишилося нерозораних земель. На ріллю правдами й неправдами перетворені не тільки колишні пасовища, а навіть заливні луги у заплавах річок. Села оборані аж до порогів хат. Скажімо, я, не зовсім бідний фермер, зважився на такий нетрадиційний крок, як штучне залуження 12 гектарів орної землі, щоб тварини мали свіжу пашу. А селяни-одноосібники собі цього дозволити або не можуть, або не хочуть. Тому в селах немає ні корів, ні молока.

Наші три теплиці – це справжній рай. Вони великі, світлі, добре зрошувані й провітрювані. В одній ростуть огірки, в іншій помідори, а в третій головні місця відведені винограду й полуницям. Все це просто буяє зеленим листом, світиться чудовими плодами і не пахне жодною підозрілою «хімією», якою так люблять лякати наших домогосподарок. До овочівництва й саду потрібні дбайливі руки, і не одні, тому в сезон тут працює вся наша родина: дружина, сини, донька, невістки. Навіть внуки навідуються, їм особливо до смаку лохина, та й ожина манить до себе гігантськими ягодами. Справжня сімейна ферма, господар якої має повне право пишатися своїм господарством і своєю дружною родиною.

Хомич Руслан Миколайович, Волинська область

Тема бесіди: держава і фермери – партнери чи суперники?

Найбільшою бідою українців є відсутність притомного державного ладу, розумних політиків і чесних чиновників. Особливо гостро це відчувається в аграрному секторі. Україна за 30 років незалежності спромоглася зруйнувати колишню архаїчну колгоспну систему сільськогосподарського виробництва, це певне досягнення. Але те, що надбання всього селянства розікрали окремі спритники, то вже відвертий грабіж. Вдумайтеся в кілька відомих фактів: лише 2000 року було розграбовано, розкрадено, продано основних виробничих фондів на 36,5 млрд. грн.., 2001 року — на 16 млрд. грн., а всьо­го - на 52,5 млрд..грн., або 60,4 відсотка фондів, які були станом на 1992 рік. На 1 січня 2009 року в селі залишилося без роботи 4,2 млн. осіб, а працюючих у сільгосппідприємствах - 698 тис. Якщо 1990 року органіч­них та мінеральних добрив на гектар ріллі вносилося відповідно 8,6 тонни і 141 кг, то у 2008-го відповідно 0,6 тонни і 57 кг. Протягом 1992-2009 років поголів’я ВРХ зменшилося на 19,3 млн. голів, корів — на 5,5 млн., свиней — на 11,3 млн, овець - на 6,8 млн., птиці - на 45 млн. голів, бджо­лосімей - на 852 тис. Скоротилася чисельність поголів'я ВРХ та свиней і в господарствах населення: відповідно на 182 тис. і 1,5 млн. голів. Навіть після Другої світової війни в колгоспах залишалося 3,2 млн. ВРХ, зокрема 2,8 млн. корів, 3 млн. голів свиней та 3,3 млн. го­лів овець. Додамо до цього: за роки незалежності руйнація села набула катастрофічних ознак. Нині в Україні налічу­ється тисячі покинутих сіл. Працездатні люди масово покидають свої села і шукають роботу чи в містах, чи за кордоном.

  Сьогодні для сільського господарства єдиним порятунком можуть стати сімейні фермерські господарства. Але не розпорошені й забуті державою, а згуртовані навколо сільських обслуговуючих кооперативів, з відповідними преференціями від держави. Іншого шляху, повірте, просто немає. Те, про що я зараз скажу, не всім сподобається, але ж це правда. Кожен новий профільний міністр запевняє, що саме кооперація – окрема тема в міністерських планах. Проте кооперативів поки що дуже мало, їх створення всіляко гальмується чиновниками на місцях, натомість фермерам знову обіцяють державні дотації, які їм не дуже й потрібні. Їм потрібне лише розумне, прозоре, зрозуміле законодавство, а ще поменше непотрібних перевірок та аудитів. А оті подачки із бюджету – скільки дрібному фермеру не дай, він однаково буде бідним. А вступивши до НЕПРИБУТКОВОГО кооперативу, бажано переробного, та ще й орієнтованого на зовнішній ринок – виграє.

Головне – створити в Україні ринок капіталів і знищити валютну спекуляцію. І одне й друге – справа Нацбанку. Саме звідти розгойдується валютний маятник, який наприкінці фінансового року, коли фермерам час повертати кредити, провокує обвал гривні, доводячи людей до відчаю і навіть самогубства.

А якщо вже давати дотації, то за умови, що процес виділення коштів має відбуватися тільки через об’єднання (кооперативи) та обов’язково в супроводі відповідної технології. Кооператив повинен укласти договір про співпрацю з профільним спеціалістом (агрономом, ветлікарем, зоотехніком тощо), який пройде навчання по цій технології та буде її супроводжувати і контролювати виконання.

І ще хочу порадити законотворцям: не вірте самі й не записуйте в закони, що селянин в особистому господарстві не має права виробляти товарну продукцію. А з чого ж він має жити й платити податки? З таким світоглядом можна й до печер повернутися. Навіть якщо вони будуть європейськими, однаково печерами…

До слова: та Європа, про яку ми мріяли 7 років тому, схоже, не дуже готова прийняти Україну до свого тісного гнізда. Та й у нас можна не гірше жити, тільки треба побільше думати про свою націю, державу і менше красти. Ми не дурніші від європейців, і не ледачі, тільки немає у нас справжньої влади, справжньої свідомої поваги до Закону. Я знову висловлю думку, неприємну для можновладців: демократії слід вчитися … у гусей. Скільки б сотень їх не ходило по двору, вони чітко знають свій порядок, субординацію і дисципліну. А територію свою оберігають так, що нашим силовикам не завадило б повчитися.

Як голова Асоціації фермерів Волинської області, відверто зізнаюся: зараз працювати з людьми стало важче, бо вони втрачають найголовніше – віру в свою державу. Чотири роки тому ми всі були охоплені священним полум’ям Революції Гідності, а тепер на українській землі палає війна, закінчити яку батьки нації, схоже, нездатні. Пригадую той патріотичний ентузіазм, з яким ми, волинські фермери, збирали й возили на фронт свої подарунки захисникам Вітчизни. І то були не лише продукти чи там теплий одяг: військові в районах Мар’їнки, Курахового, Красногорівки та інших досі успішно експлуатують відремонтовані нами старенькі «Газони» та «Урали»..Ми й зараз беремо активну участь у волонтерському русі, але тоді ми були в числі перших і цим пишалися. Тепер знівелювалися і поняття, і події. Навіть загибель наших воїнів сприймається вже лише як статистика. Це страшно!

Я віруюча людина, і в найтяжчі хвилини звертаюся до Бога з молитвою Не прошу особливої милості, в тільки сили волі, щоб виправити свої помилки та запобігти появі інших.

Спілкувався Володимир Ярошенко