Багато років минуло відтоді, коли зі мною, тоді ще початкуючим пасічником, трапилася ця історія. А все пам’ятаю, і так прикро стає, коли пригадую, як через мою недбалість загинули бджоли-трудівниці. Щоб читачам було зрозуміло, що саме сталося, коротко нагадаю відомі кожному бджоляреві постулати:

На відміну від інших комах, бджоли не впадають у зимову сплячку, вони збираються в дуже щільний шар посередині будиночка, який називається бджолиний клубок. Таким чином бджоли зігрівають один одного, обігрівають весь вулик, підтримуючи постійну температуру. Від того, як зимують бджоли, залежить їхня майбутня сила, здоров’я, літня активність. На пасіці створення умов для їх зимівлі залежить від бджоляра. Пізньої осені він прибирає зайві стільники, частину меду, формує гніздо. Посередині вулика залишає вільне місце, саме тут комахи зимують. Вони теж готуються до зимівлі: складують нектар, запечатують стільники, щоб він не заграв під час зберігання. Потім виганяють із вулика трутнів (!!!). Далі відбувається замазування усіх щілин будиночка прополісом. Особливо ретельно бджоли замазують дірки вгорі, посередині вулика, щоб із щілин не дуло холодом. Під час підготовки до зими бджоли самі розподіляють запаси корму так, щоб їх було зручно брати. За зиму кожен вулик витрачає від 18 до 25 кг якісного меду для харчування (!!!). Мед заздалегідь запечатується, щоб не прокис, не заграв. По мірі поїдання запасів медового корму бджолиний клуб повільно піднімається догори, займаючи запечатані стільники. Це хрестоматія пасічника. Далі написані в ній правила необхідно просто виконувати.

З настанням зими мої бджоли, у будиночку-вулику яких було дванадцять рамок з медом і пергою, зорганізувалися в клуб, щоб мати тепло, і клуб почав рухатися й пішов не догори, а до лівого краю, а там було лише дві рамки з медом, і вони дійшли до краю і дальше йти нікуди і меду вже немає, хоч із правого боку його ще аж цілих десять рамок, але клуб не може розпастися. Відтак бджоли всмокталися в порожні стільники й померли з голоду. Але основного запасу меду так і не не розпакували, бо берегли його для своїх діток.

Я все частіше порівнюю той випадок із нашим українським суспільством: пропадаємо із духовного і фізичного голоду, тому що не можемо вийти на наш український мед життя. Маємо величних і розумних предків, але ми їх не знаємо, ми їх не пам'ятаємо. Маючи такі енергетичні центри, як Кам'яна могила і Писаний камінь, ми про них не знаємо і не відаємо, що вони своїми знаками і написами нам кажуть.

Натомість ми всмокталися в чужинські порожні стільники і голодною спрагою шукаємо в них пожитку для своєї душі, для свого тіла. А вони порожні, в них лише фальш, яка проголошує себе за Істину, страсті, муки і заклики до каяття, а в чому ми маємо каятися? І при тих усіх життєвих настановах ми не можемо дати собі ради, не можемо порвати на своєму українському тілі духовні й тілесні кайдани, які приневолюють наш рух, а ми на найбагатших землях світу стали жебраками і нарікаємо на Бога, що він нам чогось не додав. Та не додав він нам розуму, зрозуміти і зобачити Бога, а й бачимо його таким, якого нам його піднесли ті, які прийшли до нас, аби через нього уярмити і сказати, що тільки терпіння і ще раз терпіння і є нашим виходом із тих пут, які обкрутили наше тіло і нашу душу.

Ми повинні нагадати собі, що в нас є повні українські стільники нашого українського меду, це Трипілля, це Святослав, Запорізька Січ, Сковорода, Шевченко, Франко, Леся Українка, Олег Ольжич, Олена Теліга, Степан Бандера, Роман Шухевич, Січові Стрільці, Армія УПА, Небесна Сотня.

Не бичувати себе, не розтікатись по сектах, а й зібратися при тих усіх морозах і приморозках в щільний український клубок, в середині клубка повинна бути плідна матка зі своєю свитою, бо тільки вона, а не хто інший, є продовженням роду нашого. І чим сильніші морози, тим повинен бути щільнішим наш український клуб життя – для життя. А трутнів із нашого вулика – геть!

Ваш Дмитро Себій – фермер, письменник, патріот

(Записав Володимир Ярошенко)