Нерідко в публікаціях деяких ЗМІ та виступах не дуже розумних політиків можна зустріти слова про те, що українські фермери останнім часом нібито втрачають свою громадську активність, стають байдужими і навіть аполітичними. Вони, мовляв, мають багато претензій до влади, а самі уникають участі в розбудові держави. Микола Бойченко, фермер із Житомирщини, своїм прикладом не тільки спростовує подібні закиди, а й разом зі своїми однодумцями показує, як потрібно працювати й жити, щоб стати господарем – у власному домі і в державі.

– Мабуть, комусь дуже хочеться, – говорить Микола Петрович, – щоб фермери принишкли і не подавали голосу навіть тоді, коли їх принижують, грабують чи піддають тортурам. Замовлені багатіями запроданці, які називають себе «реформаторами», взагалі мріють, щоб фермерів не стало. Тобто щоб сало було, молоко, хліб, овочі, інші продукти, але щоб без фермерів, та й узагалі без селян. Але земля щоб була, і щоб вона належала новоявленим Калиткам, які навіть не знають, як вона пахне.

Я фермер, син простих селян-колгоспників. Біографія моя проста: школа, профтехучилище, робота в колгоспі спочатку водієм, потім бригадиром механізаторів. Армія, заочний сільгоспінститут, професія агронома, робота в сільськогосподарському колективі. Після розпаду колгоспу почав з 1992 року працювати на особистому селянському господарстві, назбиравши з допомогою родичів 2 га землі. Разом з дружиною Марією Іванівною ми працювали вдень і вночі, щоб якось розпочати бізнес, маючи з техніки лише мотоцикл МТ-10 та трактор ЮМЗ-6. На мотоциклі до Радомишля на ринок возили редиску, але швидко зрозуміли, що це неприбутковий бізнес, і зайнялися картоплею. Вона мандрувала до вже столиці, на тракторному причепі.

Пізніше, 1999 року, отримавши за сприяння Президента Л.Д.Кучми в оренду ще 20 гектарів, я створив фермерське господарство «Межирічка», за назвою рідного села. По-господарськи, прозоро й чесно ми розвивали його, і тепер уже разом із синами Олексієм і Олександром та їхніми родинами обробляємо кілька тисяч гектарів. Засіваємо пшеницею, житом, кукурудзою, вирощуємо картоплю за голландською технологією. Ще утримуємо кілька сотень голів великої рогатої худоби, шість коней (для душі), трохи іншої живності, без якої сільська родина не живе. Корми для них не купуємо, все власного виробництва.

Роботи в господарстві багато, тож тепер наш колектив складає близько 100 працівників, в сезон їх кількість збільшується. Охочих попрацювати на фермах та овочевих полях завжди вистачає, людям потрібні гроші, а ми не тільки по совісті з ними розраховуємся, та ще й продуктами допомагаємо. Пайщики з нашого й навколишніх сіл охоче укладають з нами договори оренди, бо знають, що ми з ними зазвичай розраховуємося вчасно і чесно, а за потреби надаємо необхідну допомогу. На соціальні програми села грошей не шкодуємо, адже вони повернуться сторицею. Навіть купуючи дзвони для сільської церкви, я переконаний, що громада гідно оцінить цей вчинок. Щоправда, коли священики просять грошей на потреби УПЦ, я не соромлюся запитати: а якого патріархату? Коли це не московські засланці, щедро жертвую, а в іншому випадку – нехай Бог подасть…

Фермерам дам пораду: крокуйте по землі упевнено, відчувайте лікоть свого побратима, і все у вас буде гаразд. Я вже в цьому переконався. Про свої чесноти багато говорити не люблю, це нескромно, нехай люди скажуть.

І люди кажуть. У бесідах із земляками Миколи Бойченка наш кореспондент почув, зокрема, такі слова:

Василь Тужик, громадський діяч:

Микола Петрович обрав собі шлях фермера, причому фермера європейського типу – грамотного, передового, свідомого годувальника нації. Він з місцевою владою завжди, так би мовити, в одному екіпажі – чи в радісні дні, чи під тягарем проблем. Інакше в селі просто не можна. Ділити, скажімо, сільську вулицю на дві частини, з яких одна фермерова, а інша громадська, можуть лише ненормальні люди. Бойченко чудово розуміє, що його можливості набагато більші, ніж у сільської влади, тому щойно випаде сніг, посилає на його прибирання свою техніку й своїх людей. Побачить, що дорога руйнується, не чекає, доки сільський староста допроситься у районного начальства допомоги Райавтодору, а купує необхідні матеріали і посилає своїх працівників на виконання аварійних робіт. Адже по цій дорозі його машини теж їздять, причому великовагові! Разом з громадою фермер також під час поховання померлих пенсіонерів чи при ліквідації наслідків стихійних явищ. Для нього чужої біди не буває, кожному хоче і вміє допомогти. Його можна побачити разом із старостою на шкільних вечорах та на самодіяльних концертах у сільському Будинку культури. Ну, а на весілля хоч і кличуть кожного окремо, але вони таки опиняються поруч, і люди це схвалюють. Якщо дати Миколі Бойченку коротку характеристику, скажу так: це Людина від землі й від Бога.

Валентина Анатоліївна, вчителька:

Мені приємно говорити про таку людину, як Микола Петрович Бойченко. Від самого початку його фермерської діяльності, тобто заснування ФГ «Межирічка», наші селяни-пайщики стали його орендодавцями і були ними доти, доки цьому не завадили його недоброзичливці. Втім, з ними у нього окрема розмова, а я хочу нагадати лише про хороше. Людей, які працювали у Бойченка в Межирічці, щодня забирав із села автобус і привозив назад після роботи. Заробітну плату вони отримували пристойну і вчасно. Досі про ті часи згадують як про найкращі. Наша сільська школа теж пам’ятає про те добро, яке для неї власним коштом завжди робив Микола Петрович: свіжі овочі в шкільній їдальні, плакати, книги та інші наочні посібники, подарунки учням і вчителям до свят – і це далеко не все. Цей достойний чоловік генерує добро, і завжди несе його назустріч людям.

Підготував Володимир Ярошенко