Люди, по суті своїй, не змінилися. Як і тисячу років тому, вони вбивають один одного за їжу і територію. В наш час ця боротьба ще більш загострилася, бо вільних територій для розселення на планеті вже немає, їжі всім не вистачає, натомість додалась боротьба за енергоресурси і воду.
Можна було б згадати, що ми все ж таки homo sapience, і направити спільні зусилля на пошуки їжі і впорядкування житла, адже ж ще достатній ресурс планети щодо розміщення (розселення) і збільшення виробництва продуктів харчування.
Однак сьогоднішній “вінець природи” гарно причесаний і в дорогій краватці, обирає легший шлях — звіриний: витіснити собі подібного, забрати в нього їжу і території. Воістину, як писав Т. Шевченко:
Мій Боже милий, як то мало
Святих людей на світі стало.
Один на одного кують
Кайдани в серці. А словами,
Медоточивими вустами
Цілуються і часу ждуть,
Чи швидко брата в домовині
З гостей на цвинтар понесуть?
Таку непривабливу сумну картину спостерігаємо сьогодні в Україні, де на наш поверхневий шар території — землю, на нашу не казкову, а реальну і вічну скатерку-самобранку вже давно кинули оком любителі заволодіти чужим. Але досягти такої мети заважають корінні жителі — українці, які є історичними власниками цієї скатерки. Звідси і витікають практичні спроби позбутися власника: довести його до передчасної смерті або до стану, коли він не спроможний чинити опір, або ж попросту обдурити і забрати останнє, що в нього залишилось. Понад півтора століття тому наш Пророк застерігав:
...Та не однаково мені
Як Україну злії люди
Присплять, лукаві,і в огні
Її, окраденую, збудять.
Т. Шевченко.
Стратегічний план витіснити українців з їх споконвічної землі виник досить давно. Ласі до чужого переконалися, що традиційний метод загарбання за допомогою війська і зброї дорогий і нге до кінця надійний. У поневоленого народу залишається можливість згуртуватись, повстати і повернути втрачене, зокрема землю. Надійніше і дешевше землю купити. Розпочався реалізовуватись цей план в грудні 1990 р., коли Верховна рада УРСР прийняла постанову “Про земельну реформу”. За умов тодішнього правління КПРС (мудрого і бездоганного) поява якоїсь земельної реформи вже насторожувала: яка ще реформа, коли соціалістична форма господарювання - найбільша з перемог партії більшовиків, вона усунула всі економічні і соціальні проблеми на селі, досягла небачених успіхів.
Проте згодом стало очевидно, що земельна реформа запроваджена комуністичною системою і гаряче підхоплена владою незалежної України — це ретельно спланована багатоходова і тривала у часі дія, в результаті якої у корінного народу відбирається назавжди одна складова життєвого середовища — земля. Наслідки від продажу землі для українського народу страшніші за татаро-монгольську навалу 1240 року і голодомор 1932-33 років.
Згадаємо, як ця багатоходова дія здійснювалась у часі і просторі:
18 грудня 1990 року Верховна рада УРСР приймає Постанову “Про земельну реформу”. Відповідно до неї із земель колгоспів вилучається 15% площ і передаються у розпорядження місцевих рад д ля подальшого надання громадянам земельних ділянок для: створення селянських (фермерських) господарств, ведення особистих підсобних господарств, садівництва, огородництва.
13 березня 1992 року ВР України приймає Земельний кодекс України в новій редакції. В ньому йдеться про приватну власність на землю і “тихенько” про купівлю-продаж.
25 жовтня 2001 року ВР України приймає Земельний кодекс України в новій редакції. Більша частина статей Кодексу присвячена на продажу землі. Це бажане дійство так ретельно і широко виписано, що не схоже на закон, а відомча інструкція по проведенню торгів. Одна стаття (ст.137) навіть визначає текст оголошення про торги землею. Однак ст.15 Перехідних положень тимчасово забороняє продаж купівлю, посилаючись на відсутність належної нормативно-правової бази.
Надалі заборона продажу (мораторій) з року в рік переносився (продовжувався), посилаючись на цю ж причину, однак це, швидше за все, було обумовлене зміною владної верхівки, і кожній новій владній команді був потрібен час, аби домовитися про поділ землі між своїми членами.
10 листопада 1994 року Указ Президента України “Про невідкладні заходи щодо прискорення земельної реформи у сфері с/г виробництва”. В ньому Президент України хоче пришвидшити приватизацію земель і видачу документів на право власності (сертифікати) на земельну частку без виділення їх на місцевості.
8 серпня 1995 року Указ Президента України “Про порядок паювання земель, переданих у колективну власність с/г підприємствам і організаціям”.
3 грудня 1999 року Указ Президента України “Про невідкладні заходи щодо прискорення реформування агарного сектору економіки”. Цим указом було ліквідовано колгоспи.
Отож, на початку нового тисячоліття земля була приватизована колективними с/г підприємствами і роздана по частках працівникам цих с/г підприємств.
Читаючи ці правові документи не можна не замилуватися щирості намірів, турботу про людей і прагнення до зміцнення своєї держави. Земельна реформа, для прикладу, впроваджувалась “з метою створення умов для рівноправного розвитку різних форм господарювання на землі, формування багатоукладної економіки, раціонального використання та охорони земель”.
Укази Президента України щодо прискорення земельної реформи видавалися “з метою створення умов для рівноправного розвитку різних форм власності та господарювання на землі, вільного вибору їх громадянами України, посилення стимулювання праці та забезпечення на цій основі збільшення виробництва с/г продукції”.
Далі пішло впровадження цих документів в повсякденну практику, в життя. Отут і пригадалося Шевченкове “ ... Мій Боже милий, як то мало святих людей на світі стало...”.
Окрім згаданих нормативних актів (постанов ВРУ, Указів Президента), на місця пішли галузеві нормативи.
Так, для практичного впровадження Земельної реформи, вийшов нормативний документ Держкомзему України під назвою “Технічна документація по інвентаризації земель”, який хоча і не носив грифа “Секретно”, але і не розповсюджувався вільно (я на ті часи в штаті облвиконкому займався впровадженням приватної форми господарювання в області і цього документа не отримав, а потайки ознайомився у приятеля, який працював в обласному управлінні Держкомзему).
Вже цей документ перекреслював задекларовану межу земельної реформи і показував, що мета зовсім інша. Так п.1.2 “Технічної документації” зобов'язував: “В процесі інвентаризації визначаються ділянки, що використовуються не за цільовим призначенням, нераціонально або способами, які призводять до зниження родючості ґрунтів, їх хімічного і радіоактивного забруднення, погіршення екологічної обстановки.
П.1.3 На підставі матеріалів інвентаризації земель та відповідно до ст. 27 Земельного кодексу УРСР будуть вирішуватись питання про припинення користування цими ділянками і передачу їх до складу земель запасу”.
Тобто, із земель колгоспу виділялись найменш родючі, а то і зовсім неродючі ділянки (змиті круті схили, скотомогильники), передавались до земель запасу з наступним наданням цих ділянок для створення селянських (фермерських) господарств та підсобних особистих господарствах.
Українці такі землі брали. Ось зізнання одного з них — Анатолія Федоровича Кручика із с. Кальня Деражнянського району: “Я не хочу багатіти, чого так всі чогось бояться в колгоспі, я не хочу їздити на дорогих машинах, неи хочу ходити по ресторанах... Я хочу наробитись на своїй землі”.
Не скажу, що таких, як Кручик, було серед колгоспників багато, за моїми спостереженнями відсотків 10. Анатолій Кручик і багато інших не реалізувались, не відбулися як вільні господарі на власній землі, вони “спалилися” на цих крутих горбках і мочарах. Це був перший укіс знищення хліборобського генофонду вже в незалежній Україні.
Ми надсилали звернення до Президента України, ВР та КМ: “Просимо відводити до земель запасу землі середньої якості. Без перегляду методики формування земель запасу не може йти мова про розвиток фермерства”. Нам не відповідали.
Далі йшли Укази Президента України щодо прискорення Земельної реформи, зокрема, про вільний вихід бажаючих із колгоспів і отримання своєї земельної ділянки — паю.
Був відповідний Указ Президента України “про порядок паювання земель, переданих у колективну власність с/г підприємствам і організаціям” від 8 серпня 1995 року, а за ним, як і слід було очікувати, відомчий норматив - “Методичні рекомендації щодо порядку передачі земельної частки (паю) в натурі із земель колективної власності членам колективних с/г підприємств і організацій” (наказ Держкомзему України, Міністерства сільського господарства і Української академії аграрних наук від 4 червня 1996 р. №47/172/48).
Відповідно до цих “Методичних рекомендацій”, керівники колгоспів визначали ділянки для тих, хто хотів вийти з колгоспу, а загальні збори колгоспників затверджували виділене своїм рішенням.
З подачі Міністерства сільського господарства і Академії аграрних наук в село привносилась сумнозвісна класова боротьба, але по правилам, де клас власників не міг нічим себе захистити. Адже ж виділяли ділянки (паї) голови колгоспів і надавали тим, хто хотів вийти з-під їхнього керівництва. Звісно, що голови колгоспів були комуністами, і чи в них пробуджувалась класова ненависть до сільського буржуя, чи це були онуки тих активістів, які розкуркулювали селян в кінці 20-х — початку 30-х років минулого століття, але ненавиділи вони одноосібників люто.
В результаті були віднайдені найменш родючі ділянки і якнайдалі від села. Затверджували їх загальні збори колгоспників. Я бував на таких зборах. Майже без винятку це було сумне видовище (дійство), де учасники зборів (ті, що залишились в колгоспі) на чолі зі своїм керівництвом потішалися і відверто глузували з тих, хто просив виділити їм земельні ділянки і самостійно господарювати.
Але наш хліборобський генофонд ще не був винищений до решти, і люди ці ділянки брали. Настільки було нестримне бажання до вільної праці на власній землі.
Підбадьорував їх В. Пустовойтенко, тодішній прем'єр-міністр України. Ось слова з його звернення до селян в кінці 1999 р.: “Селяни, не вірте тим, хто довів до занепаду та запустив наше село! Беріть землю, працюйте та багатійте, і нехай Господь допомагає вам у цьому”.
Але уряд не допоміг нічим, залишивши наодинці селянина з сапою і лопатою та кількома гектарами землі. Далі по селянинові “вдарили” високими цінами на промислову продукцію (техніка, пальне, міндобрива) і вкрай низькими закупівельними цінами на вироблену с/г продукцію (зерно, овочі, молоко, м'ясо). І таки доконали власника землі: багато передчасно померли, втратили здоров'я, молодші виїхали в інші країни наймитувати. Ті, що залишилися в колгоспі, безнадійно спивалися.
Це був другий захід нищення українського хліборобського генофонду.
Поля почали заростати бур'янами. Великі масиви орної землі пустували. І тут з'являються багаті люди, які беруть у селян землю в оренду. Село їх сприймає як благодійників: чоловік бере твої гектари (паї), обробляє їх, а тобі в кінці року ще й дає 2 мішки зерна. Це трохи нагадувало початок 90-х років, коли державне підприємство доводили до банкрутства і багатий благодійник купляв його за копійки.
Газети і телевізор переконували селянина, що праця біля землі невдячна, що сільське господарство нерентабельне, тому ніколи не бачити тим, хто працює на землі, достойної плати.
А нашу довічну годувальницю починають прибирати до рук земельні магнати, казково збагачуючись за рахунок хижацького виснаження чорнозему, якого наші предки створили за тисячі років важкою працею і високою культурою землеробства. Держава усувається від контролю за збереженням родючості ґрунтів, хоча з технічної сторони такий контроль не складніший за аналіз крові. То мало того - злочинні втрати гумусу в ґрунті починають використовувати як аргумент для впровадження розпродажу землі. Мовляв, бачите, як орендатор марнує землю. Ось якби він її купив, тоді він би про неї дбав...
Скрізь нав'язувалася думка, що село це не сфера (місце) існування людини (в нашому випадку — українців), а що це така собі економічна категорія. І люди там не суб'єкти, а технічний придаток на зразок коней — змінилась технологія вирощування продуктів, стали застосовувати механізми, тож коні тепер навіщо? Коней — на ковбасу.
Селянин, який завше заклопотаний своєю святою справою (сіяти, доглядати, збирати врожай), не зміг розпізнати у цьому великий злочин, не зміг згуртуватись і дати відсіч тим, хто фактично зазіхав на його життя. Він повівся на те, чим його дурили.
Водій маршрутки, довідавшись, що я проти продажу землі: “Що ви їрундою займаєтесь! Ось мені потрібно утеплити балкон і тисячу доларів мені ось так потрібні, а я не можу продати пай...”
Земляки ведуть мову:
- Василю, а може не будемо продавати землю? Хоть там і небагато платять, але ж земля залишається нашою...
- Дурна ти бабо! Я може перед смертю ще хочу сто грам попити!
Але повелися не всі. Більше запитують таке:
- Ну продамо ми землю, проїмо гроші, а далі що?
- То що ж виходить? Наші діди і прадіди кров проливали за цю землю, а ми продамо?
І мародери наступають далі. Вони використовують перевірений ще за часів комуністів метод: піднімати ініціативу з низів, щоб самі трудящі маси вимагали продажу землі.
Отож нещодавно прості трудящі, саме ті, що потребують гроші на ліки, на плату за газ, звернулись до міжнародного суду із позовом на владу України, яка порушує їх права — не дозволяє продавати пай.
Міжнародний суд — річ досить дорога. Прості пайовики фізично не зможуть його оплатити. Але ті, хто готується скупити українські землі, заплатять. Більш того, вони готові заплатити великі суми, аби закордонні судді побачили лише одне порушення (неможливість продати своє майно — землю) і не побачили інших порушень.
А не побачити вони повинні наступне:
- виділення для створення селянських (фермерських) господарств найменш родючих, а то і зовсім неродючих земельних ділянок, всупереч ст.3 ЗУ “Про селянське (фермерське) господарство (чинному на той час)
яка гласить про рівноправність всіх форм господарювання. Виділення неродючих ділянок вже в зародку перекреслювало приватну форму господарювання;
- брутальне порушення Конституції України (ст.....), яка проголошує землю загальнонаціональною власністю. Землю отримали 6 млн селян, решта 42 млн. громадян не отримали нічого — їх майно відібрали;
- надання права керівникам колгоспів визначати земельні ділянки тим членам господарств, які побажали вийти к колективного господарства і господарювати самостійно;
- позбавлення одноосібника економічної допомоги і залишення його наодинці з сапою і лопатою на виділених йому паях. Це також перекреслювало цю форму господарювання ще до її появи;
- злочинну дезінформацію громадян України, коли в ЗМІ подаються лише оманливі принади від продажу землі і зовсім не показують трагедії селян в країнах, де запроваджено вже продаж землі (Аргентина, Африка, Казахстан);
- Антинародну соціальну політику урядів України, коли основна маса населення багатющої на природні ресурси країни отримує в 4-10 разів меншу заробітну плату, ніж в інших країнах. Порушується право на працю і достойну зарплату, людина переходить в стан фізичного виживання, після чого її можна схиляти до обміну землі — постійного і вічного життєвого ресурсу на гроші, за які можна якийсь час наїстися;
- обман людей, коли офіційна влада заявляє, що при продажу землі всі громадяни України матимуть доступ до землі, хоча насправді 98% українців не матимуть такого доступу — фактично їх позбавили цього права і навіть 6 млн. власників паїв на випадок запровадження ринку землі будуть не суб’єктами цього ринку, а об'єктами, оскільки вони зможуть лише продати землю — фактично її у них відбиратимуть.
Такі дії по відношенню до корінної нації протизаконні, несправедливі, неетичні і гріховні. Всі релігії світу стоять на тому, що Бог дав землю для життя всім людям, і торгувати Божим даром гріх. А віддати всупереч Конституцій України землю одній частині селян, а потім зробити з цих селян злиднів, зробити з них повністю безпомічними, щоб наступним кроком забрати за безцінь в них землю — це мародерство.
Всі ці роки, починаючи з 1990 року, звертався до влади із запитами, пропозиціями, протестами, де були викладені вище протизаконні і цинічні дії по відношенню до селян. Мені не відповідали, один лиш раз тодішній голова ВРУ О. Мороз прислав відповідь: “Ваші пропозиції будуть розглянуті”. Це ще раз підтверджує, що Земельна реформа і її кінцевий етап (продаж землі) — спланована акція по витісненню корінної нації з її споконвічної землі.
Наша ГО “Захист і збереження землі” надсилає в усі установи нашу Концепцію землекористування в Україні.
Загальна концепція земельних відносин в Україні
1.Вступ (Загальні положення).
- Поверхневий шар суші і водна поверхня планети є єдиними джерелами існування всього живого, зокрема і людини.
- Частина нашої планети, окреслена кордонами України, яка освоєна і впорядкована нашими предками, відстояна у кривавих війнах із загарбниками і передана нині сущим поколінням є спадщиною всього українського народу. Ця спадщина має бути неушкодженою передана наступним поколінням українців.
- Загально – національна власність на землю і водну поверхню має бути проголошена і затверджена Конституцією і Законами України, свято оберігатися всіма державними інституціями і всіма громадянами України.
2. Мотивація заборони продажу землі.
2.1. Проголошуючи непорушною всенародну власність на землю, виходимо з того, що вся історія людства – це збройна боротьба за землю і їжу. Відсутність кривавих війн за землю останні десятиліття не означає, що світ змінився – змінилися форми і методи загарбання і витіснення. В даний час це робиться шляхом економічного пригнічення селянства, розорення національного сільськогосподарського виробництва з подальшим скуповуванням землі приватними особами чи групами осіб.
2.2. Сьогодні населення планети щоденно збільшується на 220 тисяч чоловік, а з поверхні планети щорічно зникає, перетворившись в пустелю, 1млн. орної землі. Проблема продуктів харчування і питної води набуває з кожним днем все більшої гостроти і драматизму. Враховуючи ці обставини, будь-які посилання на досвід інших країн чи минулі часи, коли земля продавалась, є недоречним і неприйнятним. Сьогодні продавати землю – це самогубство.
2.3.Так звана «Земельна реформа, розпочата у грудні 1990 року - це спланована багатоходова дія, в ході якої селянам-колгоспникам роздають землю, далі доводять їх до зубожіння, а на завершення цієї реформи пропонують продати свої паї за ціною у 20 разів меншою їх вартості.
2.4. Продовження мораторію на продаж землі сільськогосподарського призначення в ході якого держава усунулась від контролю за фактичним розбазарюванням нашої землі та за пагубним її використанням є злочинним.
3 Землекористування та обіг (рух) землі в Україні.
Як першочергову життєву необхідність громадяни України і їх представницькі органи влади мають затвердити в Конституції і Законах України такі положення:
- Земля в Україні не продається.
- Земля використовується для вирощування життєво-необхідних речей і передається наступним поколінням для цих же цілей.
- Існують такі форми власності на землю: державна, власність територіальних громад, приватна.
- Кожний приватний власник землі, який хоче позбутися земельної ділянки, має гарантовану і забезпечену державою можливість передати її державі чи територіальній громаді і отримати на руки її грошову вартість.
- Все подальше землекористування здійснюється на основі оренди.
- Держава чи територіальні громади, з метою ефективного використання землі, створюють прозорий ринок оренди землі.
- Держава і територіальні громади контролюють збереження якості землі.
- .Село – це історичне і традиційне місце (і форма) проживання українців. Селянин, який живе і працює на власній земельній ділянці, не може бути витіснений з неї ніякими ні політичними, ні економічними чинниками.
4. «Аргументи» за продаж землі.
4.1. Ринок земель, що так зухвало нав’язується іноземними державами і підтримується антиукраїнськими силами всередині України спричинений такими факторами:
- держави - агресори, нагромадивши велику кількість валюти, взяли на приціл Україну і тепер всіма силами, відверто і цинічно штовхають її до смертельного кроку – продажу землі.
- владні кола в Україні, які не є ні захисниками інтересів своїх виборців, ні патріотами України, прагнуть лише до швидкого збагачення. Вони бачать реальну таку можливість у скуповуванні, а потім перепродажі української землі.
- І ті, і другі висувають низку «аргументів», якими хочуть ошукати українців і схилити їх до добровільного продажу землі замість того, щоб всенародно виступати на її захист.
4.2 Ці «аргументи» зводяться до наступного:.
- повноцінна реалізація права приватної власності на земельні ділянки;
- забезпечення переходу земельних ділянок до більш ефективного власника;
- збільшення інвестицій у сільське господарство;
- встановлення об’єктивної ринкової ціни на землю;
- забезпечення стратегічної продовольчої безпеки держави;
- гарантована можливість кожному громадянину придбати земельну ділянку;
- збереження і створення нових робочих місць у сільській місцевості;
- покращення транспарентності земельних відносин;
5. Неприйнятність продажу землі.
Продаж землі є неприйнятним з погляду:
5.1. Політичного – земля є єдиним засобом(джерелом) отримання життєвих благ для існування людини і складовою її життєвого середовища, тому вона не може бути привласнена окремою особою чи групою.
5.2. Економічного – земля не є витвором людських рук, а даний природою засіб виробництва життєвих благ. Вона не може бути товаром, не може бути предметом спекуляції. Продавши землю, Україна назавжди втратить прибутки від торгівлі хлібом.
5.3. Соціального – якщо прагнути до суспільства соціальної справедливості, то земля має належати всім громадянам даної держави.
5.4. Юридично – правового – земля, вода, повітря і сонячне світло є життєвим середовищем всіх людей, і кожна людина має природне право як на саме життя, так і на життєве середовище, без якого життя неможливе. Торгівля землею порушує це право.
5.5. Демографічного – продаж землі окремим особам чи групам створить проблеми для майбутніх поколінь. Маючи територію і продукти харчування в своїх руках, ці особи матимуть можливість контролювати чи визначати кількість населення. Народження дітей буде залежати від волі власників землі.
5.6. Глобалізаційного – продаж землі є новою формою агресії і витіснення корінних народів. Український народ, на випадок продажу землі, завжди буде об’єктом агресії, а продавши землю він стає безпритульним і через два – три покоління зникне.
5.7. Екологічного – при продажі землі, вона опиниться в руках людей, для яких на першому місці буде прибуток. Відразу виникнуть проблеми із пошкодженням навколишнього середовища. Ці проблеми у повній гостроті постають вже і сьогодні.
5.8. Релігійного – всі релігії світу вважають великим гріхом торгувати даром Божим (землею), який Він дав для життя всім людям.
м. Хмельницький
ГО «Захист та збереження землі»
Вона (наша Концепція) не приймається. Скрізь тупо повторюють про необхідність продажу, піклуючись про нещасну стареньку колгоспницю. Але ж тут зашкалює цинізм. Памятаєте, у культовій кінокомедії «Діамантова рука», персонажі піклувались тільки благополуччям однієї людини, в якої потрібно було забрати коштовності: «Сєня! Бєрєгі руку!»
Схоже, сьогодні високий чиновник реагує на прохання, пропозиції чи вимоги тільки тоді, коли є реальна загроза, що йому на голову можуть накласти палаючу автомобільну шину.
Кузьма Матвіюк, голова ГО “Захист і збереження землі”.
Адреса: с.Пирогівці, Хмельницький р-н, Хмельницька обл., поштовий індекс 31343.
Тел.: 067-4950289
е-мейл: Ця електронна адреса захищена від спам-ботів. Вам потрібно увімкнути JavaScript, щоб побачити її.