Коли в павутині Інтернету з’являється щось новеньке, засоби масової інформації миттєво реагують. Інформація, котру опублікували (з посиланням на Держстат) різні портали, стосується кількості фермерських господарств, яка останнім часом нібито зросла. Наш кореспондент попросив Президента Асоціації фермерів та приватних землевласників України Миколу Стрижака прокоментувати новину .

Кор.: Шановний Миколо Івановичу! На порталі Kurkul.com читаємо: «Станом на 1 жовтня 2020 р. в Україні нараховується 47,6 тис. фермерських господарств. Про це свідчать дані Державної служби статистики. В Україні наразі зареєстровано на 1 031 фермерське господарство більше, ніж у 2019 р. та на 178 одиниць більше, ніж на початку липня 2020 р.Так, за даними Держстату в Україні працюють 1 003 сільськогосподарських виробничих кооперативи, що на 4 господарства менше, ніж на жовтень 2019 р. Разом з тим, в Україні нараховується 1 279 обслуговуючих сільськогосподарських кооперативів, що на 19 більше, ніж в аналогічний період минулого року». Чи можна вірити цій новині?

М.С.: Не хочу кидати камінці в Держстат, але здається, що це якраз той випадок, коли бажане видають за дійсність. Кому, як не керівництву нашої Асоціації, краще відомо про фермерські господарства, їх кількість і тенденції розвитку чи, навпаки, занепаду? Прикро визнавати, але наразі йдеться не стільки про збільшення їхньої кількості, скільки про скорочення. Не отримуючи від держави практично ніякої підтримки, фермери зневірилися в українській владі. А тут іще природні катаклізми, коронавірус, відсутність профільного міністерства, ненормальне законодавство і ще багато чого, що не дає нормально працювати.

 

Але хочу наголосити: АФЗУ в умовах сьогодення залишається єдиною організацією, яка спроможна і має законне право представляти в повній мірі інтереси фермерів перед державою. За це фермери та приватні землевласники мають сплачувати членські внески як члени Асоціації, а також брати участь у її повсякденній діяльності. Натомість дрібних фермерів, про яких так печеться (на словах) керівництво держави, з кожним днем все менше.

Ідея створення кількасот тисяч сімейних ферм потонула в балаканині. Слів багато, а роботи немає. І це навіть при наявності потрібного закону. А найголовніше – немає людських ресурсів. Давно минули ті часи, коли в кожній українській селянській родині було не менш як 5-6 дітей, і всі вони, ставши дорослими, продовжували батьківську справу. А тепер діти не в моді, а якщо вони навіть є, то дорослі виховують із них егоїстів, яким земля погано пахне, а село недостойне того, щоб вони в ньому жили. Вони краще гнутимуть спини за комп’ютерами або на збиранні полуниць у європейських країнах, аби тільки не в своєму селі.

Звичайно, не все зовсім погано: ще збереглися в селах власні господарства, саме вони й виробляють понад 90% картоплі, овочів, фруктів, ягід, меду, дві третини м'яса та молока. Але мотивація приватних власників – одержання якомога більшого доходу на власну трудову участь, на відміну від сільгосппідприємств, де головною мотивацією є дохід на авансований грошовий капітал. Держава поки що надзвичайно мало зробила для визнання ринкової рівноправності самозайнятих господарств – найчисельнішого загону трударів, найбільш важливої частини агровиробників – для стимулювання внутрішнього обміну в економіці та для соціальної самоспроможності сільського населення. Їх продукція за інерцією прирівнюється до надлишків з підсобних господарств населення. Вони знаходяться поза національними системами податків, прямої виробничої і соціальної підтримки, безпечності продукції. То про які сімейні ферми можна говорити? До того ж, сімейна ферма – це насамперед утримання худоби, а як це робити, коли корів ніде пасти, а сіна ніде косити? Зате «колядників» – ревізорів та контролерів – тьма!

Кор.: Ви нещодавно повернулися з поїздки по Одещині. Розкажіть, будь ласка, про враження від неї.

М.С.: Відвідавши вісім районів Одеської області, я отримав багато вражень. Але їх усі можна описати одним словом: сумно. Колись багатий край буквально вигорів під палючим сонцем цієї весни і літа. Північні райони ще якось хоч трохи зеленіють, а південь зустрічає і проводжає висушеною, сірою, порепаною землею без жодної травинки. Врожаю немає, люди дуже бідують, а допомоги від держави – нуль. Зате є армія завзятих чиновників, які вимагають сплати податків, ніби й не було посухи та знищених посівів. Як колись казали: «На кого Бог, на того й люди». Та якби ж хоч люди, а то зомбовані правнуки тих самих комсомольців, які в 20-х роках минулого століття нищили українських селян. Ні страму, ні совісті, а в очах замість зіниць – долари. Довелося бачити таке в Татарбунарському районі, та і в інших не краще, тільки держрекетири діють може не так відкрито. Це жахливо, а найжахливіше те, що команду «апорт» місцеві різночинці отримують із самого верху держави, з Києва, з-під даху Верховної Ради. Не вірить столиця чужим сльозам, не проливає сліз і за тими фермерами, які, не витримавши знущань податківців та прокурорів, наклали на себе руки.

Але в цієї історії є й світлі сторінки. Це передусім розповіді про ту підтримку, яку фермери Одещини отримали й отримують від своїх побратимів з інших областей. Допомагати фермери вміють, тому в землю на півночі Одещини вчасно лягло пшеничне зерно, надіслане з усієї України. Хтось дав кілька тонн, хтось десяток, а Віталій Пожидаєв із Мар’їнки (Донецька область) привіз власним транспортом аж 50 тонн. Оце хліборобське братство – найдорожче, що у нас є. Під знаком великої біди об’єдналися члени АФЗУ і Агросоюзу, стали пліч-о-пліч так само, як стояли взимку під Верховною Радою, намагаючись запобігти прийняттю горезвісного закону про пограбунок землі. Тепер вони разом стали на перешкоді рейдерству, причому не тільки місцевому, обласному, а й столичному. Згуртувалися, утворили власне силове угруповання, захищають один одного і своїх лідерів. Так у кожному районі. Біда навчила розуму…

На півдні області, в Бужацьких степах, ситуація набагато гірша. Там вигоріло все, до останньої билинки. І знову держава цього «не помітила». Але селяни й тут, щойно випали перші дощі, почали сіяти. Де вони взяли зерно, скільки його, ніхто не каже, але сіють. Бо українські селяни інакше не можуть. В Ізмаїльському, Болградському, Саратському районах можна побачити, як районна влада, ОТГ намагаються допомагати селянам здолати природні виклики. Це означає,що не все ще втрачено.

Кор.: А хіба податкова не розуміє, що коли врожай втрачений, то у фермерів немає доходу, і сплачувати податки нічим, та й немає за що?

М.С.: Фермери гуртом зверталися до керівництва податкової служби, але їм цинічно відповіли, що природно-кліматичні катаклізми, неврожай, коронавірус та інші подібні чинники не можуть бути взяті до уваги як звільняючі від сплати податків. Це дуже нагадує сюжет відомої байки про Вовка та Ягня. А в постановці влади Татарбунарського району це вже не байка, а сценарій цинічного геноциду селян. На жаль, схожу позицію зайняли навіть профільний міністр Ігор Петрашко і його заступник Тарас Висоцький. Вони знехтували висновками комісії з надзвичайного стану Татарбунарського району про наслідки посухи, стали вимагати висновки Торгово-промислової палати. До слова: щоб отримати допомогу 5 тисяч на гектар, потрібно 3 тисячі заплатить за папірці. Чиновники ніби розуміють, що немає врожаю – немає й грошей. Але щоб це офіційно підтвердити – дай грошей. Це вже в Києві такі вимоги поставили. Відтак жодної допомоги фермери не отримали. Дві третини їх у Татарбунарському районі вже до Нового року припинять свою діяльність. Натомість їхню землю готові прибрати до рук київські спритні хлопці. Коли щось потрібно швидко вкрасти, вони не шкодують ні часу, ні сил. Он зрошувальну систему в усій області викопали, вирізали, розібрали, продали. І прокуратура це не тільки бачила, а й прикривала.

Кор.: Якщо можна, кількома словами спробуйте охарактеризувати загальний настрій фермерів. Як вони діятимуть далі?

М.С.: У всіх місцях, де я побував, настрій фермерів і взагалі селян приблизно однаковий: об’єднатися між собою, а також із Агросоюзом і дати справжній бій владі. Місцеві вибори стануть тим Рубіконом, який вони не вагаючись перейдуть. І вже назад не повернуться, доки не переможуть. А своїх лідерів їм доводиться захищати збройно і фізично від погроз різних бандитів, у тому числі й провладних, як це роблять у Подільському районі, захищаючи свого побратима фермера Миколу Якубенка. Оце такий настрій, такі наміри.

Хочу добре слово сказати про Володимира Варбанця, голову АФЗ Одеської області. Він справжній лідер, і фермери високо цінують його. Влада теж його поважає, і трохи боїться, бо цей чоловік завжди вірний своєму слову, яким би воно не було. Він має болгарське коріння, але в тих краях мирно співіснують і разом працюють представники різних національностей, хоча кожна київська влада намагається їх посварити між собою. Для чого – відомо: розділяй і владарюй. Для них головне – знищити українського хлібороба, звести його з української землі.

Але той, хто розпалюватиме міжнаціональні чи міжконфесійні конфлікти, першим згорить, історія знає тому безліч прикладів. Тому нехай небо Одещини буде мирним для всіх, і нехай мати-Природа буде милостивою до цих працьовитих людей.

Записав Володимир Ярошенко