Земельна реформа – найдовша в історії України. Вона розпочалася ще до здобуття незалежності, за Постановою Верховної Ради УРСР «Про земельну реформу» 1990-го року. Тоді метою була передача землі з державної власності у приватну, щоб ті, хто нею володітимуть, її й обробляли. Земля мала стати предметом застави, аби власник міг отримати під неї кредит і купити, наприклад, трактор. Але основною формою правовідносин стала оренда, що породила агрохолдинги, а до масової появи приватних фермерів ми так і не дійшли, протоптавшись 30 років босоніж по стерні.

Тепер селяни все частіше відмовляються здавати землю в оренду, воліючи обробляти її самотужки. Аналітики аграрного напрямку стверджують, що наразі близько семи мільйонів українців, мають земельні паї – у середньому близько чотирьох гектарів кожен. Лише два мільйони власників  здають свою землю в оренду великим агрофірмам чи холдингам. Решта одноосібників працює на ній, створюючи хоча й незначну, але все-таки конкуренцію для великих компаній і отримуючи певні доходи. Але навіть у випадку, коли одноосібників буде 200 тисяч, і оброблятимуть вони здебільшого від 2-х до 10 гектарів землі, жодної загрози чи навіть незручностей агрохолдингам вони не створять. Адже одноосібник не має такої ефективності виробництва, не може залучати кредитні ресурси під 2 відсотки на рік (чи під 0% назавжди, приміром, продавши частину своїх акції на фондовій біржі). Однак, із моменту появи одноосібників агрохолдинги не шкодують фінансові та політичні ресурси, щоб позбутися цих конкурентів. А влада слухняно виконує щедро оплачені їхні забаганки.

За весь період, згідно даних НАБУ, на безповоротній основі такий фермер, як Бахматюк, отримав із Держбюджету 29,3 млрд грн.. Державі було не шкода віддати йому ці гроші. Адже він був ефективним господарем і ефективно працював. При цьому він мав доступ до вигідних кредитів, відшкодування ПДВ, пільги різного роду по оподаткуванню, а держава працювала на нього. І їй було не шкода. Тільки варто поцікавитися: звідки взялися ті 29 мільярдів? Відповідь проста: це гроші українських платників податків, в тім числі і наших малих сільгоспвиробників. А ось тепер у бюджеті бракує коштів, тому хочуть обкласти малий і середній бізнес новими податками, щоб залатати цю діру.(проект закону 3131-д) Причому не тільки залатати, а ще й допомогти пану Бахматюку та іншим таким же ефективним господарникам.

Кожен агрохолдинг – це здебільшого вертикально інтегрована компанія, яка має власну переробку, зберігання, суміжні бізнеси й офшори. На відміну від одноосібників, вони мають змогу залучати найкращих консультантів щодо оподаткування, можуть оптимізувати своє податкове навантаження і як експортери отримують відшкодування ПДВ. Про доступ до довгих і дешевих кредитів я згадував раніше.

Повертаюсь до вже нами обговорюваного законопроекту 2194: він нібито про децентралізацію, але в тексті знаходимо зовсім інше. Насамперед, законодавці намагаються узаконити те, що вже вкрадено. Далі – дати дозвіл іноземним фірмам також брати активну участь у купівлі української землі. Зрештою, найголовніше: знівелювати все те, що записано в Основному законі України про землю та її власників. Там ішлося про гектари чи їх десятки, а тут замайоріли вже інші числа, десятки і навіть сотні тисяч гектарів. 10 тисяч гектарів на одну юридичну особу – це не обмеження, а скоріш заохочення до грабунку, тому що власником юридичної особи, згідно українського законодавства може бути одна фізична особа. Законотворці намагалися приховати істинну суть своїх діянь, але родзинка на спеченому ними торті така: попри всю їхню турботу про «дєдушок і бабушок», саме цю категорію українських громадян позбавили будь-яких прав. В територіальних громадах тепер будуть узаконені феодали, які на місці все вирішують на свій розсуд. Вони вже отримають право не тільки землями торгувати, а навіть чергами на їх придбання. Отже, законопроєкт 2194 – це не про розбудову обіцяного Президентом демократичного суспільства на основі середнього класу, а прямий шлях до створення в Україні «феодів» і утворення на її теренах феодально-рабовласницького олігархату. Кожен пункт просто волає про нечувану наругу над Конституцією України та нашим народом. Цій владі неможливо нічого пояснити і від неї отримати якусь конструктивну думку. Вони нічого не чують, не бачать і не розуміють і не хочуть розумти. Мають лише страшенно нестерпну сверблячку продати українську землю.

Натомість у законопроєкті 2195 нас підводять до усвідомлення того, що землю ми будемо купувати лише тільки на аукціоні. Ось тут знову випливе Бахматюк із товстим гаманцем, наповненим грошима українських платників податків. Ними він відкупиться від влади, поверне гроші з-за кордону, та й піде на аукціон, щоб на рівних, по-демократичному, взяти участь у торгах за шматок землі. А протистояти йому мають маленькі фермери та приватні землевласники у кого він, по факту, на законній основі і украв ці гроші. Більшого цинізму, більшого нахабства годі уявити.

Повертаємося до нашого досвіду 2017-2019 років. За півтора року якийсь 1,1 мільярд гривнів дав можливість створити 15 тисяч фермерських господарств і ще 6 тисяч ОСГ. Поки чухали потилиці та гадали – вірити чи не вірити уряду, гроші потроху пішли далі. А якби замість Бахматюка віддали оті 29,3 млрд. грн. на розвиток в Україні аграрного устрою на базі фермерства, то мали б 400 000 ФГ сімейного типу. Країна мала б реальну продовольчу безпеку, мали б до 1 мільйону робочих місць з правом успадкування. А якби всі кошти, які були виділені так названим ефективним господарникам ми б вже мали півтора мільйони фермерських господарств сімейного типу і 6 мільйонів робочих місць і ми б не просилися до Європи, а мали б її тут, у себе. Ми втратили цей унікальний шанс. Замість цього дали себе ошукати, обікрасти, обіграти в наперстки.

Головною метою злощасних законів про ліцензування ПММ і блокування податкових накладних оголошувалася боротьба із контрабандою та можливими зловживаннями в обігу ПММ та зерна. Але в результаті бурхливої діяльності фіскальних органів жодного контрабандиста не виявлено, жодного літра палива не заощаджено. Зате покошмареноі навіть понищено сотні фермерських господарств. Так от для чого все це затіяно. Оце і є та задумана та поставлена мета влади.    

Ми вміємо і можемо створити тисячі робочих місць, але Президент нас не чує і не хоче слухати. Бо він, говорять, має особисті зобов’язання. Перед ким, знає лише він. Останнім часом робить якби намагання знищення олігархату, але лише намагання. Польща, Словаччина, Румунія довели, що країни з пострадянським минулим здатні швидко інтегруватися в Європу. Не довела цього лише Болгарія. Про Аргентину і Бразилію говорити сьогодні не варто, там попрацював МВФ ще до нас.

Хоч знаємо, що не туди йдемо, але барани-провокатори нас уперто ведуть, як овець на забій. Ми знаємо, куди нас ведуть, але як би віримо їхнім брехливим запевненням, що все буде добре. Пройти той продуманий, поетапний шлях, який пройшла Німецька демократична республіка – ось на що нам вкрай необхідно звернути увагу і взяти на озброєння.

АФЗУ може вважати успіхом, що наша колективна думка була внесена до Стратегію розвитку України 2030. Але хто буде вирішувати наші питання ? Тарас Висоцький, Олексій Лисиця чи Микола Сольський? Від майбутніх керівників АПК вимагається тільки знання англійської мови, а фахові знання – то вже потім. Відтак вони створили саме те, в чому розбираються, а саме керований хаос. Нас підвели до провалля. І ми знаємо, чим це закінчиться, і вони знають. Але запевняють: ми підштовхнемо вас, ви впадете, і вам там буде дуже добре. Мабуть, саме тому більшість представників влади своїх дітей навчають за кордоном, свої маєтки теж облаштовують в багатих країнах із екзотичним кліматом і там переважно знаходяться їхні родини. Видно, добре знають або інтуїтивно відчувають, що в Україні нічого доброго вже нема чого ждати.

По факту бачимо: українські селяни – це зайвий елемент на українській землі. Відтак нам потрібно готуватися до захисту себе, своїх дітей, онуків, нащадків. Нам наші пращури передали землю, яку боронили від ворогів не шкодуючи свого життя, тому нічого іншого не залишається, як вишукувати такі форми і методи боротьби, які мають довести, що ми українські селяни ще є на цій землі. Українські селяни сіють, попри те, що не знають, кому дістанеться врожай. А влада все робить для того, щоб той врожай відібрати, а слідом за ним – і землю, тобто територію України. Вони цієї країни не люблять, не розуміють і не бережуть. Ліси спалюють або вирізають і вивозять, річки зневоднюють, повітря забруднюють, навіть коли не працює промисловість. Немає в їхніх оселях традиційно ні портретів Шевченка, ні його «Кобзаря», натомість ретельно колекціонуються портрети американських президентів, тобто доларові купюри. Це не політики, а їх поведінка мавпи з гранатою в руці.

Образи цієї влади у мене найчастіше асоціюються з Сольським. Це страшна людина. Він дуже нагадує пітона Каа із книжки про Мауглі. Совість, людяність, порядність – ці поняття йому чужі. І він не один такий. Тому коли нас переконують, що гральний бізнес – це лише розвага, пам’ятаймо про нещасних бандерлогів, які грали в смертельну гру з Каа.

Нинішня влада знає, що попередники теж грали з народом у нечесну гру, і навіть їх критикують. Але зійти з цього шляху вони не можуть, і не хочуть. На Сході обстановка дуже напружена, наша територія в небезпеці. Захищають її в основному діти отих малоземельних селян-одноосібників. І будуть захищати свою землю, заради рідних, заради дітей. Це вірні захисники, герої не за страх, а за совість. Знищуючи село, найвищі керівники України нехтують героями й позбавляють себе найцінніших людських ресурсів. Невже це незрозуміло? То дайте ж патріотам можливість жити і берегти Україну! Ні, вони створюють таку обстановку, коли люди репродуктивного віку їдуть на заробітки до Польщі, Португалії чи Німеччини вже не поодинці, а сім’ями, і в будь-який спосіб залишаються там назавжди. Вони навіть не утворюють діаспору, і розмовляють вже чужою мовою, аби лишень не повертатися в Україну. Грошей теж більше не привозять, натомість зароблене витрачають на житло та інші блага. Є вже навіть фермери, які тут спродалися там натуралізувалися й купили невеличкі фермерські господарства. Бо риба, як відомо, шукає де глибше, а людина – де краще.

Характерна риса наших недавніх «колишніх» (Милованов, Гончарук, Данилюк та інші ) – це критика нинішньої влади, яка «не туди веде». А куди ж ви вели, коли вчора ще були цією владою? Чи тоді були дурні, а тепер зненацька прозріли? Соромно, панове!

А головною метою нинішньої влади є не стільки поповнення бюджету за рахунок дрібних фермерів та одноосібних платників податків, скільки нестримне бажання вдертися до їхніх господарств і показати, хто тепер в домі господар. Зігнати з землі, а потім викинути з країни, а все, що надбав – відібрати «за борги».

Так звані реформатори зазвичай аргументують свої дії такими аргументами:

Детінізація ринку сільгосппродукції. Нібито одноосібники продають вирощене зерно за готівку, не платять жодних податків, і тому агрохолдинги знаходяться в нерівних із ними умовах. Це не так, бо хоч одноосібники не за все розраховуються в безготівковій формі, не мають повної і прозорої звітності, щось оплачують готівкою, урожай здебільшого теж продають так само, але ж фермери продають зерно дешевше, і нерідко тим же агрохолдингам. Одноосібники платять податків не менше, ніж приватний підприємець у місті, який працює на єдиному податку.

Якщо такий одноосібник за підсумками року зможе відкласти $4−5 тис, то майже напевне він витратить їх на навчання своїх дітей або на придбання житла. І ці гроші одразу повернуться в економіку України. Але головне — не це. Загалом, якщо ми говоримо про боротьбу із «тіньовим» ринком зерна, то слід не в рази підвищувати податок на землю, а краще контролювати походження зерна, яке перебуває в обігу. А особливо – експортується. Для цього є всі можливості, але, напевно, не вистачає бажання.

Другим аргументом, який з’явився нещодавно, стала турбота аграрного лобі про доходи місцевих бюджетів. Але якщо законодавці так сильно переймаються тим, скільки платять одноосібники за землю, їм точно варто було б так само перейнятися тим, скільки платять агрохолдинги за польові дороги, відумерлу спадщину та невитребувані паї. І чи платять вони за них взагалі і куди і кому?

Реальна мета нового етапу земельної реформи –  створити умови, за яких власність на землю стане обтяженням, яке спонукатиме людей продавати свою власність. В цьому випадку — землю. Якщо зараз соціологія показує, що землю готові продати 10% власників, то це люди, які хочуть продати її з власної волі. А після запровадження безумовного податку, до них може додатися ще 30−40% людей, яких до цього буде підштовхувати система оподаткування. І трохи підредагований законопроект 3131-д положення не врятує, бо, наприклад, для сімейних ферм відтермінування сплати податку і навіть певне зменшення його ставки – все одно загибель.

Фермери, селяни гостро відчувають брехню, від кого б вона не надходила. Тому вже відходять з рядів ВАРу, тому не так азартно перескакують із однієї партії до іншої, тому знову гуртуються навколо перевіреного часом АФЗУ. Іншого шляху у нас просто немає. Ми будемо йти ним, доки житимемо.

Микола Стрижак, Президент АФЗУ