Бог осипав народ України справжніми скарбами: маємо даровану нам Землю, маємо над собою Небо, на небі є Сонце, яке світить і гріє, є Хмари, з яких падає дощ. А ми йдемо до церкви – та не для того, щоб подякувати Богу за його велику щедроту і в тому величному Храмі вести себе по-Божому, щоб той світ таки був Божим, був Раєм, а не пеклом після діянь таки ж наших, а не Божих. Ні, ми знову й знову в Бога канючим і ще раз канючим, ніби він нас обійшов у своїй щедроті.

Повне розуміння цього неприродного феномена знаходимо у нашого Пророка Тараса, який у неволі, в далекому Кос-Аралі написав:

Зацвіла в долині червона калина, 
Ніби засміялась дівчина-дитина. 
Любо, любо стало, пташечка зраділа 
І защебетала. 
Почула дівчина і в білій свитині 
З біленької хати вийшла погуляти 
І вийшов до неї з зеленого гаю 
Козак молоденький; 
Цілує, вітає, і йдуть по долині, 
І йдучи співають. 
Якого ж ми раю у Бога благаєм? 
Рай у серце лізе, а ми в церкву лізем, 
Заплющивши очі, –такого не хочем. 

Сказав би я правду, та що з неї буде? 
Самому завадить, а попам та людям 
Однаково буде.

Отак із заплющеними очима й затуленими вухами не йдемо, а чалапаєм по тому світу Божому. І вже дочалапали аж до самої ями.

Нам таки дали Землю, а ми всі чи майже всі від неї відмовилися. Пояснюючи так як нас намовили, що на Землі ще ніхто не став багатим, а тільки горбатим, і руки витяглись аж до колін. І вже цілих тридцять років – голосуємо ніби за тих, хто нас має годувати, взувати, одягати, поїти, та ще й обігрівати.

Слава чи може не слава Богу – доголосувалися. Нероби, які не мають таланту ні в голові, ні в руках, мають тільки трохи клепки, як нас надурити, нам обіцяють, що будуть для нас усе робити. Ото ми їх і обираємо. Ми самі себе визнали, що ми є каліки, якими вони повинні опікуватися.

Землю віддали, чи то її в нас видурили. А ви погляньте в ті договори, які ви, таки ж ви, власноруч підписували, і почитайте, що ви там попідписували. Кому і за що ви віддали свою Землю і не на п’ять, не на десять років, а й на цілих 49 років із правом викупу. Знайте: цю землю вже у вас забрали – за безцінь. Бо єдине, чого Бог вам не спромігся дати – це розуму.

А земля – це було єдине багатство, яке ви мали. Та її у вас забрали, бо ви забули, що земля – це мати-годівниця, на яку треба молитися. Чужі «радники й експерти» вас намовили, що земля – це жорновий камінь на вашій шиї, якого чим скоріше треба позбутися, щоб бути щасливими.

То ж нарешті ви вже є щасливі, щасливі аж так, що тому щастю немає меж. Ви те велике щастя не можете обійняти ані своєю головою, ані своїми руками.

Зате недоучки, нероби і всякий непотріб у такий спосіб стали над вами владою. Нероби – не вільні люди, вони й самі раби – хоч і з кокардою на лобі, та серцем голі до пупа, а ви є раби тих нещасних рабів. Коло глупоти замкнулося, й воно скоро, скоро вас задушить своєю глупотою й безвихідністю.

Спершу пропадете ви, а після вас пропадуть і раби-нероби, вірячи в свою глупоту, великий розум і що їм немає рівних. А життя всьому підведе риску, воно завжди підводить риски, а як же без риски – вона мусить бути.

Ваш Дмитро Себій – фермер, письменник, патріот

(Записав Володимир Ярошенко)